2. Буття і час: пошуки сенсу буття
Гайдеґер (1889 — 1976 pp.), німецький мислитель, учень Гусерля, вибухово з’являється на філософській сцені в 1927 p., коли вийшла друком його книжка «Буття і Час» («Sein und Zeit»), що ставила на меті, як пояснює нам сам Гайдеґер на самому її початку, дослідження проблеми сенсу буття.
/65/Щоб відповісти на сформульоване в такий спосіб питання, слід проаналізувати суще, яке ми являємо * («суще» дорівнює усій специфічній реальності), й опрацювати методи аналізу людської реальності, так званого Dasein (буквально, «буття-тут»), тому що це останнє є буттям, яке містить у собі буття у вузькому значенні, певною мірою якимось онтологічним буттям. Що воно таке — «буття-тут»? Що ми собою являємо? Певну «стурбованість», тобто, в гайдеґерівському розумінні, — сукупність структурних характеристик людської реальності — стурбованість, яка завжди зазирає поперед себе і випереджає себе саму, втікає, рятуючись від того онтологічного почуття, яке ми називаємо тривогою, в саме осереддя повсякденної банальності, штучний світ, де тріумфує невизначена особовість», сила, що примушує нас діяти анонімно й неавтентично. Суб’єкт невизначеної особовості не визначає нікого зокрема, це така собі форма реальності, де я зрікаюся відповідальності й ховаюся від своєї тривоги. На відміну від царства, в якому панує невизначена особовість, автентичність людини розкривається в процесі прийняття смерті — невід’ємної структурної ознаки життя, — що розуміється як остання нагода і найпотаємніший шифр моєї долі на цьому світі. Відколи людина народжується на світ, вона вже достатньо стара, щоб умерти, каже нам Гайдеґер, звертаючись до знаменитого вірша Рильке. Смерть далека від того, щоби бути просто сконом, кінцем, явищем суто емпіричним, вона визначає той онтологічний вимір, у якому я відкриваю самого себе і визначальну основу завершеного існування. Смерть виявляє і виражає онтологічну схильність «буттятут», тієї категорії, яка містить у собі буття. В цій перспективі смерть виступає як джерело або підвалина часу, тому що без неї часу не існувало б. Тоді як у традиційних філософіях плин часу завершується смертю, Гайдеґер обертає процес у протилежний бік, і смерть у нього лягає в основу часу; вона також є складовою основ або підвалин нашого власного буття.Широкий відгомін, який дістало «Буття і Час», супроводжується цілковитим нерозумінням змісту цієї праці. Новаторську філософію Гайдеґера, дуже далеку від будь-якого «екзистенційного» бачення, що завжди підпорядковане онтологічним структурам буття, в кінцевому підсумку проголосили «екзистенціалістською» — вона ж, навпаки, є «екзистенціальною» 1 і бере свої початки на видноколі буття.
* У фр. ориґіналі «l’etant, que nous somues».
** «Ou triomphe le «on».»
1 Див. глосарій, с. 632
Ось так хибно трактували «Буття і Час», оголошуючи /66/ Гайдеґерову філософію то «екзистенціалістською», то «антропологічною», і такого розуміння нам слід уникати, бо інакше ми не збагнемо думок, викладених у цій праці, думок, які, власне кажучи, розкривають не так сутність людини, як важливість «буття-тут» (Dasein) y фундаментальній проблемі буття та сенсу буття. Згадаймо про незавершеність «Буття й Часу».