Бюджетний дефіцит і надлишок

Ступінь убудованої стабільності тим вищий, чим вище рівень податкових ставок (навіть при незмінних G). Вбудовані стабілізатори не усувають причин циклічних коливань, а тільки обмежують їхній розмах.

Вбудовані стабілізатори економіки, як правило, поєднують­ся з заходами дискреційної фіскальної політики уряду, спрямо­ваними на забезпечення повної зайнятості ресурсів. У резуль­таті може виникнути структурний дефіцит (надлишок) держав­ного бюджету - це різниця між витратами (доходами) і дохо­дами (витратами) бюджету в умовах повної зайнятості.

Циклічний дефіцит можна розрахувати як різницю між фактичною величиною дефіциту і структурним дефіцитом.

Сформований під час підйому економіки бюджетний над­лишок підлягає “заморожуванню”, адже, якщо з нього робити виплати соціальних трансфертів населенню, то це приведе до збільшення сукупних витрат і до інфляції попиту.

Стабілізаційний вплив бюджетного дефіциту залежить від методу його фінансування. Існують такі способи:

♦ кредитно-грошова емісія (монетизація);

♦ випуск позик;

♦ збільшення податкових надходжень у держбюджет.

В умовах монетизації дефіциту виникає сеньйораж - доход держави від друкування грошей. Сеньйораж виникає в умовах росту грошової маси, що перевищує темп росту реального ВВП і приводить до підвищення середнього рівня цін.

В умовах підвищення рівня інфляції виникає ефект Оліве- ра-Танзі - свідоме затягування платниками податків термінів внесення податкових відрахувань у держбюджет. Зростання інфляції створює стимули до “відкладання” сплати податків, тому що за цей час відбувається знецінювання грошей.

Якщо дефіцит бюджету фінансується за допомогою випус­ку державних позик, то збільшується середня ринкова ставка відсотка, що веде до зниження інвестицій у приватному секторі, падіння чистого експорту і частково споживчих витрат. У підсумку виникає ефект “витіснення”, що послаблює стимулю­ючий ефект фіскальної політики.

Проблема збільшення податкових надходжень вирішується, як правило, тільки в довгостроковій перспективі на базі комп­лексної податкової реформи, що спрямована на зниження ста­вок і розширення бази оподатковування.

Цю гіпотезу висунув американський економіст Артур Лаф­фер, а її графічна модель називається кривою Лаффера (рис. 6.1) і відображає зв'язок між податковими ставками (t) і податко­вими надходженнями (T). За умови зростання податкової став­ки від 0 до 100% податкові надходження спочатку збільшують­ся до максимальної величини точки А, а потім зменшуються знову до нуля. Точка С відображає надмірні податкові ставки, які стримують ділову активність. При зниженні податкових ставок нижче точки В стимулюючий ефект від зниження по­даткових ставок зменшується. Внаслідок цього податкова база зростає повільніше, ніж зменшуються податки, і загальні подат­кові надходження зменшуються.

Рис. 6.1. Крива Лаффера.

Але практично майже неможливо визначити ту точку на кривій Лаффера, в якій знаходиться економіка країни на даний момент часу і визначити оптимальний рівень податкових ста­вок, який забезпечує максимальну величину податкових над­ходжень. Разом з тим, за думкою А.Лаффера, зниження ставок податків створює додаткові стимули до праці, заощаджень, інве­стицій, що призводить до зростання національного виробниц­тва, доходів, податкової бази, яка забезпечить майбутні подат­кові надходження.