§ 1. Визначення аргументації. Структура аргументації

Незаперечним фактом нашого буття є те, що люди поділяють безліч точок зору, висловлюють різні (часто протилежні) думки з приводу нескінченного числа пи­тань. Людина може змінювати свої погляди, може під впливом багатьох чинників повертатись до своєї попе­редньої точки зору і т.

Будь-яка ситуація відхилення від деякої точки зору вимагає усунення якогось одного або певних декількох відмінностей в поглядах, думках, точках зору, переко­наннях. Таких ситуацій безліч: наукові конференції, су­дові засідання, слухання в парламенті, переговори з при­воду політичних, економічних проблем, не кажучи вже про ситуації повсякденного життя.

Для позначення процесу обміну протилежними дум­ками часто використовують слово “суперечка”. Саме в ситуаціях суперечок найчастіше застосовуються пронеду- Їм доведення і спростування, аргументації і критики, снують різні форми суперечок. Побіжно зупинимось на деяких з них. ²⁾

Дискусія — найчастіше, наукова суперечка двох або декількох людей, під час якої з’ясовують і співставляють різні точки зору з метою пошуку правильного вирішення спірного питання, або ж з метою пошуку істини, чи, принаймні, наближення до неї.

Словом “диспут” спершу означували публічний за­хист наукового твору, який писали для отримання уче­ного ступеня. Сьогодні це слово найчастіше використо­вують для позначення публічної суперечки двох людей з приводу наукового або суспільно важливого питання.

Слово "дебати” найчастіше застосовують у політичній сфері (наприклад, “парламентські дебати”). Воно також означає обмін думками з приводу деяких питань. Часто цим словом позначають суперечки, що виникають під час обговорення доповідей, виступів на зборах, засіданнях, конференціях і т. д.

Полеміка дещо відрізняється тим, що має на увазі не стільки усунення відмінностей у поглядах (точках зору, переконаннях), скільки боротьбу протилежних точок зо­ру, думок з приводу певного питання. Мета полеміки — не пошук істини, а прагнення перш за все до максималь­ного обгрунтування своєї тези і спростування тези іншої сторони (тобто переслідують мету — “взяти гору над про­тивником”).

Зазначимо, шо перебуваючи в стані суперечки люди керуються різними методами і переслідують різні цілі. Тому можно говорити про:

а) Суперечку заради істини (тобто, діалектичну су­перечку, де слову “діалектика” надають його первісного значення, а саме — “мистецтво досягнення істини в бесіді”);

б) Суперечку, мета якої — просто переконати (і не обов’язково досягти істини) іншу людину. Тут важливо зазначити два моменти: людина переконує іншу людину або тому, що сама широ вірить в те, шо є предметом пе­реконання, або ж переконує тому, що “так треба” з огля­ду на певні обставини, хоча насправді сама не поділяє думки, яку обстоює;

в) Суперечку заради перемоги в суперечці, тобто — еристичну суперечку. Її мета — “взяти гору” над “супро­тивником” за будь-яку ціну, використовуючи будь-які методи. В еристичній суперечці керуються різними моти­вами: перемога може бути потрібного для демонстрації своєї принциповості, або для свого самоствердження, де­які полемісти просто полюбляють ефектні перемоги.

Відомий польський логік і філософ Тадеуш Ko- тарбіньський” пропонує таке визначення еристики: “Еристикою (від грецького “eris" — суперечка) ми нази­ваємо мистецтво проведення суперечки, мета якої — вий­ти переможцем з точки зору тих, від кого залежить рішення шодо предмета даної суперечки, наприклад судді, або групи засідателів.

г) Часто буваємо свідками суперечки просто заради суперечки. Це свого роду “спорт”, в якому не є важливи­ми ні власне предмет суперечки, ані її мета; найваж­ливішим є факт перебування в стані сперечання.

Сторони, що сперечаються, називають “пропонен- том” або “протагоністом” (той, хто висуває, обстоює дея­ку тезу) і “опонентом” або “антагоністом” (той, хто запе­речує, піддає сумніву істинність або слушність цієї тези).

Початковою метою пропонента і опонента є розв’язання суперечки, усунення існуючих розходжень у поглядах. Однак, результатом такого розв’язання нерідко є поява нових розбіжностей у поглядах, які, в свою чергу, стимулюють подальший інтелектуальний розвиток. Зазна­чимо, шо не будь-яку ситуацію суперечки (тобто ситу­ацію обміну протилежними думками і намагання усунути розходження у поглядах) характеризують як аргумента- тивну дискусію. Аргументативна дискусія — це не просто намагання “зняти” будь-якими засобами і ціною розход­ження у поглядах; це така форма суперечки, яка здатна зробити внесок в інтелектуальний прогрес. Аргумента­тивна дискусія відбувається переважно на платформі ро­зуму з використанням раціональних засобів обгрунтуван­ня.⁵’

В найширшому значенні термін “аргументація” вжи­вають для позначення процесів обстоювання пропонен- том деякого твердження з метою переконання опонента в його (твердження) істинності, слушності.

Логічний вимір аргументації передбачає дослідження механізмів переконання опонента (або пропонента) в істинності (або принаймні, слушності) деякого тверджен­ня за допомогою певних специфічних логічних засобів, а також за допомогою інших тверджень, щодо істинності яких вже існує стале переконання.

В структурі аргументації виділяють тезу (твердження, яке необхідно обгрунтувати), аргументи (твердження, за допомогою яких здійснюють обгрунтування) і форму ар­гументації (спосіб, можливо логічний, обгрунтування тези за допомогою аргументів; спосіб зв’язку між аргументами і тезою).

Поруч із терміном “аргументація” нерідко викори­стовують термін “доведення”. Доведення, на відміну від аргументації, є встановленням істинності деякого тверд- ження-тези за допомогою істинних тверджень-аргу- ментів і за допомогою виключно логічних засобів. Дове­дення — це завжди правильне міркування, в якому відношення між засновками і висновком є відношенням логічного слідування (такі міркування називають демон­стративними) і в якому аргументами виступають дос­товірні твердження (різного роду визначення, аксіоми і постулати, закони науки, інші твердження, істинність яких доведена раніше, твердження, шо фіксують очевидні факти).

Доведення є частковим (особливим) випадком аргу­ментації, позаяк аргументація може здійснюватись не обов’язково за допомогою логічно бездоганних міркувань та істинних аргументів. Аргументація не буде доведенням або у випадку використання лише правдоподібних (недо­стовірних) аргументів (інколи аргументи можуть бути просто хибними), або у випадку недемонстративних міркувань (інколи міркування, в яких реалізується аргу­ментація, можуть бути логічно неправильними).