Методологічні образи науки в аргументах постпозитивізму

В наукоцентричній традиції філософії науки носієм раціональності виступає сама наука. Тому раціональність аргументується спеціальни­ми логічними дослідженнями універсальних стандартів процедури об­ґрунтування знання, що орієнтована на канони експериментальної ме­тодології.

Цілісний, адекватний істинам пізнання і реальності образ науки фо­рмується історичною школою філософії науки, основним предметом вивчення якої постає динаміка наукового знання. Наразі мало хто задо­вольняється уявленням про можливість абсолютного знання, яке пере­буває раз і назавжди в досягнутому стані «спокою». Вже К. Поппер, на основі того, що наукові теорії не є тотожними і можуть бути не співмі- рними, вбачає в цьому їх порівнюваність, а тому можливість для розви­тку. «Передбачаючи, що істинний зміст і хибний зміст двох теорій t₁ і t₂ порівнювані, можна стверджувати, що t₂ ближче до істини або краще відповідає фактам, ніж t₁, якщо і лише якщо має місце одна з двох умов: а) істинний, а не хибний зміст t₂ переважає істинний зміст t₁; б) хибний, а не істинний зміст t₁ переважає хибний зміст t₂»². Процес порівняння стимулює динаміку зміни наукової теорії, що намагається своїми аргу­ментами довести К. Поппер.

Не заперечуючи значущості емпірії як об’єктивно-фактуальної ос­нови знання, представники цього напряму все ж не ігнорують теорети­чну навантаженість досвіду, а точніше - неспроможність неопозитиві­стського «нейтрального» спостереження відносно теорії мови.

Разом із тим мінливість і рухомість незмінних раніше логічних нор­мативів провокує крайній «історицизм», «розірваність» самодостатніх методологій із відповідними стандартами рішень. Інакше кажучи, в ме­жах «історичних метаметодологій», що виникли внаслідок усвідомлен­ня помилкових аргументів логічного позитивізму відносно нехтування конкретними особливостями реальної наукової діяльності, специфіки окремих наук, сформувалась невідповідність формальних теорій «підт­вердження та пояснення» реальному історичному розвитку наукового знання. «По-перше, - вказують І. С. Добронравова, T М. Білоус, О. В. Комар, - існувала небезпека історичного партикуляризму, до яко­го могло призвести (та часом призводило) дослідників науки надмірне захоплення історією науки. По-друге, занадто критичне ставлення до логічного позитивізму спричинило радикальну відмову від створення prior теорії раціональності, яка передбачалася в цій традиції»⁴. Така ві­дмова виявлялася своєрідним «раціоналістичним інтуїтивізмом». Окрім того, під сумнів було поставлено сам проект методології та статус філо­софії науки.

На основі такої ситуації, в історичних метаметодологіях було про­голошено, що завдання філософії науки полягає у реконструкції «внут­рішньої» історії науки на противагу аісторичному трактуванню науки в логічному позитивізмі.

Прибічники історичного підходу у філософії науки «не стільки пра­гнуть відшукати у попередній науці неминущі елементи, які збереглися до сучасності, скільки намагаються відкрити історичну цілісність дос­ліджуваної ними науки у той період, коли вона існувала»⁶, - вказував T Куп. Разом із тим теоретичне відтворення наукового прогресу, як і будь-якого іншого аналізу, є несумісним з диференціацією цілісності та прийняттям надмірності деталей. Зрозуміти потрібну траєкторію можна не лише абстрагуючи та ідеалізуючи певну загальну консолідуючу сис­тему, а й логічно обґрунтовуючи інші можливі способи пошуку істини в науковому пізнанні.

Потрібно зазначити, що в наукоцентричних дослідженнях проблем філософії науки К. Поппер, відштовхуючись від критики верифікації (а ширше - індуктивізму в цілому), аргументує раціональний розвиток науки методом «спроб і помилок» з елімінацією фальсифікованих тео­рій. «Альфа» і «омега» методології К. Поппера - це феномен теорії як сукупності універсальних висловлювань і положень, що належать до всіх елементів цього класу. Для нього народження людини було наро­дженням теоретичної людини.

Видатне досягнення К. Поппера полягає в тому, що він першим ус­відомив справжнє значення двох основоположних методологічних принципів: теоретичної відносності та розвитку наукового знання. У змісті неопозитивізму ці принципи не мають розумної альтернативи, а тому аргументи К. Поппера були більш вагомими, аніж міркування йо­го опонентів.

Як показали дослідження, проблемність ситуації викликана еволю­цією (переходом) неопозитивізму в постпозитивізм, що спричинило «розмивання» демаркаційної межі, що відокремлювала науки від інших форм людського знання. Основну роль в цій ситуації відіграла постпо- зитивістська концепція історика і методолога науки T Купа. Філософ осмислив розвиток науки як шерег еволюційних фаз і наукових рево­люцій, що сприяють змінам «наукових парадигм». Парадигма - це сис­тема орієнтирів наукової діяльності (знання, навичок, норм поведінки), прийнята у конкретному науковому співтоваристві (тобто серед вчених, які працюють в одній сфері досліджень - науковій дисципліні). Для ко­жного, хто прагне стати членом даного співтовариства, це свого роду «профмінімум», що й формує кунівське визначення парадигми як «дис­циплінарної матриці»⁸.

В її контексті об’єднане парадигмою наукове співтовариство стано­вить те соціальне та інтелектуальне середовище, де відбувається транс­формація індивідуальної творчості вченого у кінцевий продукт науко­вої діяльності - нове загальнозначуще знання. Важливим є те, що парадигма містить знання, яке є надіндивідуальним, тобто вільним від суб’єктивного начала, і разом із тим універсальним, оскільки вбирає в себе не лише встановлені наукові істини, але й «міфології епохи».

Через поняття «наукової парадигми» T Kyn визнав залежність нау­кового знання у вузькому (позитивістському) розумінні цього слова від знання метафізичного (онтологічного), як від необхідної складової па­радигми. Він доводив, що онтологічна компонента парадигми «відпові­дає» за узагальнене і цілісне уявлення про предметну сферу наукової дисципліни і покликана слугувати відправною точкою під час постано­вки дослідницьких завдань, формування базових теоретичних ідеаліза­цій (моделей), логічного обґрунтування та висування наукових гіпотез. Це парадигмальне знання може не завжди усвідомлюватися самими до­слідниками, залишаючись «неявним» і «фоновим».¹⁰

Концепт «парадигми» в аргументації T Купа істотно змінює уяв­лення про системність наукового знання: теорія постає лише одним з компонентів більш об’ємної цілісності. У загальному вигляді парадиг­ма - це «визнані всіма наукові досягнення, які впродовж певного часу дають модель постановки проблем та їх вирішення науковому співто­вариству»¹¹. За подальшого розшифрування вона виступає дисципліна­рною матрицею, що охоплює такі компоненти, як: символічне узагаль­нення законів науки (математичні формулювання законів); категоріальні моделі, або філософські характеристики природи; ціннос­ті, на основі яких реалізується вибір більш досконалої теорії; типові зразки конкретного вирішення проблем.

Концепція T Куна стосовно ролі та значення парадигми у забезпе­ченні нормального, кумулятивного розвитку науки в період між її не- кумулятивними «стрибками» - науковими революціями - стала пере­конливим аргументом для створення нової методологічної орієнтації в науковому пізнанні. Керуючись парадигмою, вчені приходять до «нор­мальної» науки, стандарти якої дозволяють вирішити низку нових про­блем, причому максимально успішно. Однак з часом зростає кількість невирішених проблем, це призводить до кризи, з якої можна вийти, ві­дмовившись від існуючої парадигми і поставивши завдання перейти до нової.

З точки зору В. Л. Храмової, механізм зміни наукових революцій T Кун не реконструює. Аналізуючи процес зміни парадигми, він свідо­мо дотримувався феноменалістської точки зору, залишаючи поза без­посередньою увагою питання: чому відбувається зміна парадигми? Учений досліджує питання: як відбувається зміна парадигми? Відкину­вши властиве неопозитивізму наївно-комулятивістське уявлення про науку, T Кун виявляє аналогії між історією науки та історією метафізи­ки, що руйнує усталені стандарти демаркації. Зміна систем в обох сфе­рах не схожа на «неперервно-прогресивний» процес накопичення знан­ня. Точніше, це «процес спростування застарілих теорій новими, що супроводжується розривом смислових комунікацій, неспівмірністю і неспівставленістю світоглядів, породжених до- і післяреволюційними парадигмами»¹³. Таким чином, наука постає не послідовним накопи- ченням істини, а дискретним процесом, пов’язаним з революційними переривами комунікативного поступу.

Проте, на нашу думку, T Kyn у своїх дослідженнях був далекий від аналогій між наукою і метафізикою, від того, щоб зводити філософське знання в «статус наукового»: він лише вказував на безперспективність спроб провести чітку межу між «строгою» наукою і «нестрогою» філо­софією. Однак сама методологія розмислу, репрезентована T Куном, знайшла продовження як серед прибічників його аргументів, так і серед противників. Для подальшого розвитку методології наукового пізнання, яку здійснювали представники філософії науки, більш важливою ви­явилася концепція І. Лакатоса, послідовника, скоріше, К. Поппера. Ро­звиваючи його ідеї, І. Лакатос пропонує новий варіант «витонченого» фальсифікаціонізму, однак з відмовою від нормативної вимоги еліміна- ••• • • • 14

ції гіпотез, які не пройшли «перевірку ДОСВІДОМ».

Вплив І. Лакатоса на розвиток методологічного мислення у науко­вому співтоваристві було зумовлено низкою обставин. По-перше, на ві­дміну від T Купа, в якого роль парадигми у науковій діяльності була досить пасивною, І. Лакатос в якості еквіваленту парадигми обґрунто­вує «жорстке ядро» самої науково-дослідницької програми, що постає головною одиницею аналізу наукових знань. У такій ситуації, доводить І. Лакатос, теоретичному знанню залишилась службова роль «теорії захисного поясу науково-дослідницької програми».

По-друге, І. Лакатос (на відміну від T Купа) вважав, що в одній на­уковій дисципліні може співіснувати декілька конкуруючих між собою науково-дослідницьких програм. Іншими словами, одні і ті ж факти, або факти, що належать до однієї і тієї ж предметної сфери, можуть отримувати різні теоретичні пояснення, які рівносильно претендують на істинність і визначаються логічно вивіреними і науковими. Прогрес в науці, доводить І. Лакатос, постає як «розмноження конкуруючих дослідницьких програм»¹⁶.

По-третє, І. Лакатос усвідомлено вибудовував власну позицію ком­промісною відносно позитивістської традиції. Він не відмовляється від звичної для методолога нормативної функції, а в оцінюванні наукових знань віддавав пріоритет емпіричним критеріям. Постпозитивістська специфіка виявила себе в аргументації необхідності вибору об’єкта оцінки (послідовні ряди теорій, об’єднані в науково-дослідницькі про­грами замість окремих теорій), а також в доказі того, що конкуренція і суперництво різних науково-дослідницьких програм здійснюється впродовж тривалого часу. Характеризуючи свою власну концепцію, І. Лакатос стверджував, що в ній «критика не вбиває - і не повинна вбивати - так швидко, як це уявлялося Попперу. Негативна, руйнівна критика, подібно “спростуванню” або доказу суперечливості не усуває програму. Критика програми є тривалим, суперечливим процесом, а до програм, що зароджуються, потрібно ставитися поблажливо»¹⁷.

Аргументи І. Лакатоса щодо необхідності нового розуміння струк­тури і розвитку наукових знань суттєво змінили напрям методологічних досліджень. Замість традиційної аргументації щодо важливості визна­чення предмету і методу, операціональності та верифікації на передній план вийшли дослідження, в яких існуючі наукові школи і теорії поча­ли переосмислюватися як наукові, науково-дослідницькі програми (па­радигми). Зародження та еволюцію таких програм було поставлено під аналіз історико-методологічної реконструкції, охоплюючи намагання відтворення їх «жорстких ядер» та інших компонентів, оцінки наукової продуктивності (прогресивності).¹⁸

У результаті методологія знову повернула інтерес наукової спільно­ти до змісту наукового знання. Відбулося взаємне зближення методоло­гічних та історико-наукових досліджень. Методологічні концепції ста­ли використовуватися для пояснення логіки розвитку наукової думки, а історія пізнання стала свого роду «полігоном» для перевірки методоло­гічних рефлексій. Також змінилася роль вченого як методолога, який насамперед став дослідником. Якщо раніше філософія науки «озброю­вала» його своєрідним кодексом «поведінки вченого», за допомогою якого він «судив», чи гідна та або інша теорія вважатися науковою, то тепер та ж філософія науки надала йому інструментарій нових аргумен­тів для аналізу наукових знань. Необхідно підкреслити, що особливе значення у такій ситуації мала концепція І. Лакатоса про співіснування конкуруючих науково-дослідницьких програм. У ній філософ поставив під сумнів «стару» і «зручну» догму, згідно з якою, за наявності в одній науковій сфері різних теорій, усі вони, окрім однієї, «приречені» бути хибними. Це був крок до плюралізму в усіх наукових теоріях.¹⁹

Сутність своєї плюралістичної орієнтації І. Лакатос послідовно ар­гументує тим, що для виокремлення «жорсткого ядра» є лише один спосіб - визначити інваріанти тих теорій, які обрані для логічного ана­лізу. Припустимо, ви визначили, що у трьох, наприклад, економічних теорій Ті, T₂, T₃ використовуються такі положення: а) основні економі­чні параметри інтерпретуються як граничні величини; б) вважається, що на ринку існує рівновага, яка співпадає з «оптимумом» за В. Парето; в) використовується модель раціонального висновку. Однак існують і відмінності між теоріями: у Ті допускається, а у T₂ не дозво­ляється приватна власність на ресурси; в T₃ розглядається теорія між­народної торгівлі, про яку немає мови в T₁ і T₂. До того ж, кожна теорія має видатних і відомих прибічників, кожний з яких по-своєму аргумен­тує власну позицію стосовно багатьох положень, використовуючи різні спрощуючі прийоми («допустимо, що...»). Таким чином, положення а), б) і в) утворюють «ядро», а спектр думок, аргументів, допоміжних гіпо­тез, об’єктів дослідження становлять «оболонку» ядра цієї науково- дослідницької програми.²⁰

У концептуальних міркуваннях І. Лакатоса можна виокремити два важливих моменти: аргументація необхідності цілісності структури на­уки; аргументація необхідності акцентувати увагу на архітектоніці ко­жної окремої науки. Доведено ідею, що кожна окрема теорія обов’язково входить в кластер «старої», є не лише новою, але й продук­тивною. Не менш цінною є думка про відносну усталеність теорії, що до певної міри здатна витримувати критику, перевірки та фальсифіка­ції.

Разом із тим на ряду з усіма достоїнствами концепції «науково- дослідницької програми» є низка аргументів, згідно з якими, її не варто вважати теорією історії науки. По-перше, наявність науково- дослідницької програми не відміняє фундаментального факту, оскільки елементарною концептуальною одиницею науки є саме теорія. По­друге, продуктивне дослідження не повинно обмежуватися науково- дослідницькими програмами (що є укрупненими одиницями теорії), во­но змушене звернутися до їх структурних одиниць, якими є теорії. По- третє, поглиблений аналіз обов’язково повинен дійти до динаміки тео­рій, оскільки у «протилежному випадку він втратить в концептуальній змістовності і фундаментальності»²¹. Як підтверджує логіка наукових досліджень, теорія історії науки виступає двоступеневим процесом: іс­торичний ряд теорій доповнюється їх побудовою.

Такий висновок зумовлено залученням до науково-методологічного дискурсу концепції парадигми, що розширила проблематику філософії науки. Звернувшись до осмислення революційних змін наукових тра­дицій, які порушують спадкоємність в розвитку науки і породжують нову стратегію пошуку, T Кун спробував експлікувати закономірності розвитку знання на рівні метатеоретичної сфери динаміки цілих струк­тур понятійних формацій. Загалом ця спроба була плідною, оскільки застосування нової логіки і системи нових аргументів дали можливість вперше подати науку в якості соціокультурного феномену, що підлягає впливу як позанаукових пластів культури, так і соціальних факторів. Така позиція сприяла подальшому розвитку методологічного стилю мислення і логічної реконструкції наукового пізнання.

Зазначимо, що ідею T Купа, взяту в більш широкому контексті, ніж авторський, розвивали інші представники постпозитивізму, що постає в якості нової раціональності. Американський філософ С. Тулмін, крити­куючи кунівську тезу про неспівмірність парадигм, подає науковий прогрес як еволюцію різних дисциплін. Кожна з них є не лише певним відомим блоком понять і методів, але й організованою множиною ін- статутів, соціальних ролей і конкретних людей. Вони використовують вказані поняття і методи як «специфічні і строгі канони для досягнення інституціоналізованих цілей».²²

Прагнення пояснити як взаємозв’язок і неперервність у науці дозво­ляє відмежувати одну дисципліну від іншої, так і інтелектуальні зміни, які перетворюють ці дисципліни, С. Тулмін досліджує дві протилежні позиції - «абсолютистів» і «релятивістів», усвідомлюючи, що фіксує лише крайнощі. Однак потрібно мати на увазі, що, беручи до уваги усі їх протилежності, вони традиційно роблять однакове припущення: ра­ціональність - це логічність, а бути раціональним означає співвідноси­тись з єдиною логічною системою.

У конкретному випадку ці крайні позиції, вважає С. Тулмін, уособ­люють відомі мислителі - логік T Фреге і філософ, методолог історії Р. Дж. Коллінгвуд. Прагненням Г. Фреге було чітко розвести психоло­гічний і логічний смисли понять, формальні закони мислення з форма­льними і описовими «законами мислення», відокремити філософію від історії ідей. В «Основах арифметики» мислитель зазначав: «Те, що ві­домо як історія понять, насправді є або історією нашого розуміння по­нять, або історією значень слів». Головне завдання, вирішення якого тривало століттями, полягає в тому, щоб «досягнути знання поняття у його чистій формі, знімаючи всі побічні нашарування, які приховують його від очей розуму»²³.

Відомо, що в сфері «чистої» математики цей підхід дозволив Г. Фреге здобути значних результатів і привабити серйозних послідов­ників, зокрема Б. Рассела і A. Baumxeda з їх «Principia Mathematica», а також Ф. Клейна, Дж. Пеано та інших, які прагнули «обгрунтувати чис­ту математику чистою логікою», а може навіть перетворити все приро­дознавство в «єдину логічну систему». Однак С. Тулмін ставить питан­ня: чи не подавляється в такому разі культурна різноманітність концепцій, стандартів і критеріїв універсальними, формалізованими прийомами та ідеями? Подібні складності очевидні, оскільки «аналізу­ючи наші стандарти раціонального судження в абстрактних термінах, ми уникаємо (це вірно) безпосередньої проблеми історичного релятиві­зму; але це вдається нам лише ціною її заміни проблемою історичної.24 релевантности».

Отже, за допомогою абстрактного підходу Г. Фреге не звільняється від проблеми «культурно-історичної релевантности». Як і раніше не ви­рішено питання: чи може формальний аналіз бути застосований до «ар­гументів реального життя, виражених в історично існуючих поняттях»? Потрібно зазначити, що «фатальна слабкість Фреге у ставленні до істо­рії і психології». Виявляється, що до «найкращого вибору ми ніколи не приходимо лише на логічних основах, тобто за допомогою формально­го висновку», а в цілому «абсолютистська реакція на багатоманітність наших понять звільняється від складності історії та антропології ціною іррелевантності»²⁵, - стверджує С. Тулмін.

З точки зору Л. А. Мікешиної, останній висновок С. Тулміна є важ­ливим не лише для оцінки підходу Г. Фреге, але й усіх абстрактно- логічних і абстрактно-гносеологічних традиційних побудов. При цьому головною є «чистота» понять і принципів всередині абстрактної систе­ми «світу теоретизму», але не враховується іррелевантність, недотич- ність абстрактних стандартів, принципів, результатів до реальної пізна­вальної діяльності та знання. Зрозуміло, що формально-логічний або абстрактно-гносеологічний підходи володіють евристичністю і висо­кою когнітивною значущістю. Однак уся теорія та філософія пізнання не зводиться до цих підходів, а тому не доцільно вважати «легітимни­ми» і «науковими» лише їх аргументи, звільняючись «від складностей історії та антропології»²⁶.

Звернення С. Тулміна до «Нарису метафізики» Р. Дж. Коллінгвуда є «явними і старанними» аргументами на користь релятивізму. На відмі­ну від аксіоматичних структур у системі передбачень або припущень (presuppositions), яку розглядає Р. Дж. Коллінгвуд, логічні відношення між останніми - це відношення значення, а не істинності. Вони співвід­носяться як припущення з випливаючими із них питаннями, а істин­ність загальних принципів та окремих висловлювань не детермінують один одного. «Вузькі» і специфічні поняття є дієвими лише там, де ре- левантні та застосовані більш загальні поняття і принципи. Таким чи­ном, кожна з наук покладається на низку наявних допущень, що перед­бачаються, і кожне з понять постає як відносне, оскільки залежить від більш загальних понять, принципів, а головне - від припущень (перед­бачень), які на «кінцевому» рівні постають «абсолютними» і незалеж­ними. Відмова від набору цих абсолютних «припущень-передбачень» означає зміну образу думок в цілому. Таким чином, залишається неви- значеним на якому рівні припущення стануть відносними.²⁷

З системи аргументації Р. Дж. Коллінгвуда випливає, як вважає С. Тулмін, «той безсумнівний факт, що наші раціональні стандарти час­тково залежать від історичного контексту суджень (те, що названо «ба­гатоманітністю» або «відносністю» понять), приймається як основа для того, щоб обмежити раціональне порівняння одним певним історичним контекстом. Приймається той факт, що історична відносність призво­дить до історичного релятивізму: необхідність в тому, щоб «обмежува­ти раціональне судження відношеннями, які мають силу всередині кон­тексту»²⁸.

Отже, Р. Дж. Коллінгвуд виявив проблему концептуальної динаміки і навіть сформулював її, але відповіді, по суті, не дав. Зазначаючи «дій- сно філософську проникливість» англійського мислителя, С. Тулмін не сприймає обговорення проблеми концептуальної динаміки у термінах «причини» і «наслідку», а також не погоджується з його «філософським релятивізмом», що стоїть за невиконуваною вимогою, щоб кожна епоха організовувала мислення навколо самодостатніх «плеяд припущень». Головна помилка Р. Дж. Коллінгвуда (як і Г. Фреге), як доводить С. Тулмін, полягає в тому, що він підкорюється впливу «філософського культу систематичності»: аксіоматичній системі припущень, або систе­мі понять, що утворює припущення. Раціональне ототожнюється з логі­чним, тоді як досить часто концептуальні зміни, здійснюючись раціо­нально, не описуються повністю в одних лише логічних термінах і оцінках. Отже, С. Тулмін підходить до проблеми раціональності, що ті­сно пов’язана «не зі специфічними інтелектуальними доктринами, які людина або професійна група сприймає на кожному конкретному етапі часу, але скоріше з тими умовами і образом дій, що готують її до кри­тики і зміни цих доктрин, коли приходить час»²⁹.

Таким чином, С. Тулмін послідовно намагається довести, що раціо­нальність науки втілюється не в теоретичних системах, а у процедурах наукового пошуку і концептуальних змін, які призводять до успішного результату. Логічні правила і норми є необхідними для «внутрішньої чіткості формулювань». Вони передбачаються раціональністю, але не вичерпують і навіть не визначають її повною мірою, оскільки раціона­льність міститься в процедурах «інтелектуальної ініціативи», які керу­ють історичним розвитком і науковим відкриттям. Саме у контексті та­кої аргументації в епістемології переосмислюються ірраціональність і релятивізм С. Тулміна, що перестають жорстко пов’язуватись із засто­суванням або незастосуванням формально-логічного обґрунтування. І. Лакатос погоджувався з тим, що в методології природничих наук повинно існувати щось подібне до історичної релятивності (на відміну від релятивізму), тому він заперечує концепцію, у якій «загальні науко­ві стандарти є незмінними і розум здатен пізнавати їх a priori»³⁰.

Сутністю науки, доводить С. Тулмін, є постійна зміна. На думку ученого, до факторів, які забезпечують вибір «пояснювального ідеалу», що є основою відбору (отже, зміни) теорій, належать: «суб’єктивні» - авторитарність, престижність, ціннісна орієнтація; «об’єктивні» - нау­кова політика держави або інвестуючих корпорацій, пов’язана з відпо­відними економічними і політичними міркуваннями; фактори «інтелек­туального плану», які повинні забезпечити обрану парадигму розумінням максимуму явищ. При цьому вирішальним аргументом для С. Тулміна, стає перспективність надання переваги пояснювальній схе­мі як певної сукупності метатверджень відносно нових або модифіко­ваних понять. У результаті «раціональність природничих наук позбав­ляється абсолютної основи, вона не пов’язана більше з підтвердженням або спростуванням формальних наслідків теорії, з індуктивною логікою і вирахуванням імовірностей»³¹.

Разом із тим потрібно зазначити, що аргументуючи необхідність по­єднання когнітивного і соціокультурного аспектів науки, С. Тулмін не розкриває механізму їхньої інтеграції, що дозволяє вченому-досліднику раціонально приймати рішення. «Найбільш важливим дефектом в його концепції філософії науки, - вказує Л. Дж. Коен. - є її нездатність дати адекватне пояснення раціональності. Навіть, якщо ми уявляємо нові на­укові ідеї результатом еволюційного відбору, то все одно прийдемо до необхідності дослідження точних механізмів, якими визначається рі­вень успіхів ідеї отримання такої еволюційної підтримки. Можливо, кожна дисципліна має власні критерії, що змінюються - власні зразки контрольованого експерименту. Проте цей факт лише підкреслює необ­хідність визначити певну раціональну структуру, яка є загальною для усіх оцінок такого типу. Аналогічно тому, як менделівська генетика не­обхідна для розширення нашого розуміння дарвінівської еволюції, так індуктивна логіка необхідна, щоб чітко сформулювати раціональні принципи, що визначають вибір гіпотез на основі контрольованого екс­перименту»³².

У своїх міркуваннях С. Тулмін аргументує на користь позиції, що раціональні міркування (фактори), усвідомлюючись вченими, детермі­нують їхню діяльність і трансформуються у фактори розвитку науки лише остільки, оскільки наукові популяції (концептуальна та інституці- ональна) відповідають вимогам відповідного («вітального») середови­ща. Однак у цьому контексті не можна говорити про об’єктивну логіку наукового процесу в прогресивній спрямованості його змін. У резуль­таті задекларована ним ідея стосовно органічного поєднання соціокуль­турного аспекту наукової творчості з логікою науки не реалізована. Водночас, ігноруючи об’єктивну цілеспрямованість розвитку науки, С. Тулмін елімінує в своїх доказах саме поняття істини, заміщаючи його «прагматично-інструментальною доцільністю»³³.

Проведений аналіз показує, що в історичній школі постпозитивіст- ської філософії науки було поставлено під сумнів питання існування єдиного стандарту раціональності на підставі історичного, соціокульту­рного аспекту науки. Результатом стало усвідомлення того, що не існує «уніфікованої картини науки» в діахронічному відношенні, не існує ме­тодологічної єдності наук. Самі по собі науки роз’єднані, кожна з них є сукупністю значної кількості малих дисциплін, представники яких з плином часу навіть можуть переставати розуміти один одного. Контра­стною є ситуація з блискучими успіхами у межах наукової редукції: емпіричних теорій до більш глибоких, феноменологічних до фундамен- тальних, міждисциплінарного методологічного редукціонізму тощо. У результаті, як зазначають автори монографії «Новітня західна філосо­фія науки» І. С. Добронравова, T М. Білоус, О. В. Комар, у філософії науки наприкінці XX століття «виникає нова тема обговорення, а саме: постає питання про існування уніфікованої картини науки в синхроніч­ному плані. Рубрика отримала назву теми «деуніфікації науки» або «роз’єднання наук» та має декілька рівнів обговорення»³⁴. На основі цього постає необхідність розглянути аргументи стосовно вказаної проблеми і з’ясувати, як дискусії стосовно неї впливають на формуван­ня нових аспектів обговорення тем філософії науки.

Вступом, або пролегоменами, до дискусії стосовно теми «деуніфі­кації» можна вважати запропоновану американським вченим А. Файном альтернативу до концепцій реалізму, інструменталізму та соціологічно­го конструктивізму. У запропонованій А. Файном альтернативній теорії доводиться, що реалізм і антиреалізм різних форм не ставлять під сум­нів наукову практику та результати, а розрізняються лише в своїх пода­льших інтерпретаціях досягнень успіху науки.

У контексті цих аргументів необхідно визначити зміст предмету «реалізму» на сучасному етапі філософії науки. «Наївний реалізм» - це вираження віри в те, що наука дає нам істинну картину реальності. Од­нак умовою функціонування реалістичної позиції вченого відносно йо­го власних цілей є витончені, стилізовані формулювання позиції, що і намагається забезпечити історія науки. Для визначення позиції науко­вого реалізму Д. Паніньо запропонував кон’юнкцію двох тез. Перша - теза незалежності: наші судження відповідають у своїй істині фактам світу, який існує незалежно від нашого знання. Друга - теза знання: ми можемо знати, які з наших суджень є істинними. Відповідно дві альте­рнативи реалізму визначаються запереченням однієї з цих тез. Вери- фікаціоністська версія анти-реалізму заперечує тезу про незалежність світу, відкидаючи будь-яке поняття світу, що виходить за межі нашого сприйняття, як суперечливе поняття.

Варто зазначити, що проблема «реалізму/антиреалізму» перебуває в просторі теоретичної уваги представників філософії науки. Так, англій­ський логік, філософ і математик М. Дамміт зазначає, що анти-реаліст не прагне конструювати світ з даних відчуттів у стилі феноменалізму. Для анти-реаліста наші судження не можуть відповідати умовам, які лежать за межами наших можливостей перевірки. Автором концепції «внутрішнього реалізму» є X. Патнем, якого відносять до «різновиду ідеалізму»³⁶. Вищезгаданий американський філософ науки А. Файн за­пропонував зараховувати «внутрішній реалізм» X. Патнема, «епісте- мологічний біхевіоризм» P. Popmi та «семантичний реалізм» П. Хорвіча до «постреалістичної натуралістичної онтологічної установки»³⁷.

Отже, значення терміну «реалізм» є неоднозначним, оскільки зале­жить від його вживання або використання тим чи іншим філософом. Стратегія захисту реалізму (реалістичної позиції) ґрунтується на абду- ктивному методі аргументації. Як відомо, абдукція - це метод винай­дення гіпотез або виведення до кращого пояснення. У сучасній методо­логічній літературі, як вважає І. С. Добронравова та її співавтори, виділяють три найбільш вагомі аргументи на користь реалізму. Пер­ший - аргумент від уніфікації: реаліст посилається на очевидний факт з історії науки, а саме постійне прагнення вчених дійти до об’єднання наукового знання, зокрема поєднати різнорідні теорії в одну, аж до «єдиної теорії всього». Другий - аргумент від пояснення: наука пояс­нює явища природи, постулюючи різноманітні неспостережувані меха­нізми та об’єкти. Таке пояснення має сенс лише тоді, якщо такі об’єкти та механізми дійсно існують. Третій - аргумент від передбачення: апе­лює до факту успішності нових, неочікуваних раніше передбачень. Як відомо, у процесі пізнання на основі теорій постійно виникають нові передбачення. Хоча «підтвердження таких передбачень можливе лише тоді, коли теорії є істинними».³⁸

Необхідно зазначити, що вказані аргументи є переконливими не для всіх. Вони досить часто постають предметом критики, обговорення, ви­сунення контраргументів, що засвідчує актуальність проблеми реаліз- му/антиреалізму в дискурсах філософії науки. Зрозуміло, чому А. Файл прагне створити альтернативу цій актуальній проблемі: фактично він запропонував нову настанову, яку назвав «натуралістичною онтологіч­ною настановою». З точки зору вченого, така настанова може бути прийнята і філософами, і природознавцями, погляди яких відносно нау­кових теорій можуть відрізнятися. На рівні такої настанови і можливе «досягнення консенсусу».³⁹

Потреба у консенсусі зумовлена фактом постійних дискусій, які проводять вчені. Так, реалісти вважають, що мова має конструюватися з «кореспонденткою» теорією істини, через що постулюють концептуа- лізовану істину як мету, яка найкраще надає смисл науковій практиці. «Внутрішній реалізм» покладається на істину в прагматичній версії, ві­дповідно до якої істина скоріше є тим, що вказує на завершення науко­вого дослідження. Водночас конструктивні емпіристи вимагають для науки емпіричної адекватності; анти-реалісти заперечують значення для науки пояснювального апарату. Критикуючи альтернативні глоба­льні програми інтерпретації науки, А. Файл розгортає свою аргумента­цію в двох етапах. Спочатку вчений аргументує непереконливість та упередженість кожної з альтернатив. Далі він доводить, що насправді жодна з цих інтерпретацій може бути і непотрібною, адже довіру до на­укової практики можна сформовати і без таких інтерпретацій. Учений обґрунтовує положення про те, що довіру до науки не потрібно плутати з некритичним визначенням авторитету науки. «Натуралістична онто­логічна настанова» демонструє «толерантне ставлення до всіх тих пе­реконань, до яких наука ставиться толерантно»⁴⁰.

Аналіз показує, що в основі аргументації А. Файна лежить логічна максима Д. Плберта: «Метатеоретичні аргументи повинні задовольня­ти більш строгим вимогам, ніж ті, що покладені в аргументації теорії, що під питанням, оскільки інакше значимість міркувань про теорію є просто строгою». Ключовим пунктом програми Д. Плберта, яку було розроблено в зв’язку з кризою в основах теорії математики, стала про­позиція забезпечити обґрунтування математики за допомогою викорис­тання лише строгих та надійних, перевірених методів. Таку максиму в дискусії стосовно наукового реалізму в якості аргументу пропонує і А. Файн.

Аргументація на користь реалізму здійснюється у напрямі від успіху науки до можливості (необхідності) пояснити такий успіх у реалістич­ній манері. У такій ситуації, вважає А. Файн, можна виокремити два рі­вня аргументації. Перший - «рівень підстави»: акцентуються конкретні позитивні аспекти науки, пояснити які можна лише з реалістичної по­зиції. Серед них варто назвати такі: нові підтверджені передбачення, уніфікація розрізнених феноменів та сфер дослідження, успішні пере­ходи від однієї теоретичної моделі до іншої. Другий рівень аргумента­ції - «методологічний»: розвиток науки демонструє, що наукові мето­ди, втілені в науковій практиці, є ефективним засобом. У такому разі пояснити, чому використання цих методів сприяє успіху науки, можна лише за припущення реальності об’єктів, якостей, відношень, процесів, що фігурують в добре обґрунтованих наукових теоріях.⁴²

Як зазначає І. С. Добронравова, критичні зауваження А. Файна сто­совно першого рівня аргументації наступні. Анти-реалісти віддають належне систематизації та когерентності, що забезпечують наукові по­яснення. Однак вони також заперечують епістемну необхідність істин­ності наукових пояснень та існування сутностей, що фігурують в пояс­нювальних принципах. Якщо зробити припущення, що вони праві, і таких сутностей дійсно не існує, а пояснення справді не є істинними, а лише емпірично адекватними, тоді «звичайні абдуктивні методи, які ведуть нас до “гарного” пояснення (навіть до “найкращого пояснення”), не можна вважати такими, що приводять навіть до наближення до істи­ни»⁴³. Проблема у тому, що реаліст у своїй аргументації використовує традиційного типу абдуктивне виведення. Реаліст упереджено припус­кає, що значення пояснювальних гіпотез полягає в тому, що вони нада­ють істинність нарівні з пояснювальною ефективністю. Максима Д. Плберта вимагає в аргументації на користь реалізму використовува­ти методи, що є «більш строгими, ніж ті, що вживані в звичайній нау-

• 44 ковіи практиці».

На другому рівні аргументації - методологічному - також досяга­ється подібний результат, але за умови, якщо поставити питання про статус самої гіпотези реалізму, яка створена для пояснення експериме­нтальної практики. Дана гіпотеза орієнтує на те, що прийняті наукові теорії є наближенням до істини, де «апроксимація до істини розумієть­ся як екстра-теоретичне відношення між теорією та світом. Отже, для того, щоб подолати сумнів стосовно реальності відносин, що постулю­ють пояснювальні гіпотези, учений вводить нову пояснювальну гіпотезу (реалізм), яка сама постулює таке ставлення (апроксимацію до істини)»⁴⁵.

Продовжуючи шукати можливих кандидатів на процедуру, що від­повідно з вказаною максимою (Д. Плберта) є більш строгою, аніж зви­чайна абдукція, А. Файн робить висновок, що жодна з відомих проце­дур не може забезпечити «неупередженість» реалістичної аргументації. На прикладах найбільш відомих і успішних теорій XX століття мисли­тель показує, що прогресу в науці сприяла саме антиреалістична наста­нова. Наприклад, А. Ейнштейн зробив усі свої відкриття у період «махі­зму», тобто позитивістського типу анти-реалізму, а тому його подальший «реалістичний» період є показово «непродуктивним». Ви­користовуючи зауваження Я. Хакінга, згідно з яким, один із способів зрозуміти квантову механіку - це зайняти ідеалістичну позицію, А. Файн спекулюючи з цього приводу, пропонує в якості мотивації ан­ти-реалізму H Бора та його прихильників з цього питання розуміння небезпеки пошуків реалістичної інтерпретації квантової механіки як «кінця науки». Вона полягає у тому, щоб знайти реалістичну інтерпре­тацію - це і буде означати знайти її справжнє «розуміння». Квантову механіку потрібно прийняти на інструментальному рівні заради прогре­су в науці, відмовитись від подальших пошуків її реалістичної інтерп-

ретації як «дорогого і непотрібного підприємства».

Як показують автори монографії «Новітня західна філософія нау­ки», коментуючи А. Файна, визнання помилки, якої припускаються і реалісти, і анти-реалісти, коли додають метафізичне питання про при­роду істини та реальності до множини положень, яку вони поділяють в інтерпретації науки, є виходом із ситуації, що склалася в нескінченних дискусіях щодо реалізму. Довіра до науки виникає тоді, доводить А. Файн, коли ми приймаємо «локальний контекст» наукової практики та критичне налаштування, що забезпечують нас усім необхідним для того, щоб виносити кваліфіковані, інформовані та обмірковані суджен­ня в дискусії про науку та наукові проблеми. Таку позицію А. Файн ар­гументує тим, що як природна мова утримує в собі мета-мову, так і на­ука утримує в собі всі можливості «метарівневої дискусії про неї». Наука не потребує жодної філософської метанауки, і як у ситуації у мо­вою, в науці застосування предикату «істина» зумовлено локальним контекстом, тому не потребує «вищого» критерію або «контексту».⁴⁷

У результаті, оскільки А. Файл наголошує на історичному характері науки, що запобігає можливості визначення певної єдиної сутнісної природи або мети, то його концепція являє деуніфіковану модель нау­ки. У кожний конкретний момент наявні знання можуть змусити пере­оцінити увесь характер попередньої наукової практики. Окрім того, ми ніколи не знаємо наперед, «куди підемо та куди ми прийдемо». Дійсно, наукові теорії (наука) еволюціонують, відчуваючи на собі вплив «ідео­логів раціональності та інтелігібельності» як історично зумовлених «матриць розуміння». Те, що не відповідає останнім, сприймається як аномалія, усунення якої «стимулює науковий пошук».⁴⁸ У такому кон­тексті сама аргументація має метафізичний характер. Очевидно, саме з цих причин А. Файл наголошує, що він пропонує не артикульовану фі­лософську концепцію, а настанову, тому труднощів, з якими стикається «анти-філософська» філософія, вдається уникнути.

Подальшу аргументацію та інші мотивації проти уніфікованого під­ходу до науки, показують автори книги «Новітня західна філософія на­уки» Я. Хакінг та H Kapmpaum. У праці «Репрезентація та втручання» Я. Хакінг, аналізуючи дискусії між реалізмом та анти-реалізмом, робить висновок, що відсутність переконливих аргументів з кожної сторони можна пояснити їх винятковою увагою до теоретичних репрезентацій науки. Виявляється, що практично увесь час інтерес філософів науки привертали лише наукові теорії. Однак за уважного погляду на реальне функціонування науки з’ясовується, що «експеримент живе своїм влас­ним життям». Отже, ретельне вивчення експериментальної практики науки може призвести до зовсім нетривіальних результатів у філософії науки. Я. Хакінг вказує, що історія науки містить різні приклади спів­відношення теорії та експерименту: іноді теорія стимулює експеримен­тальну діяльність, інколи експеримент стимулює теоретизування, іноді існують «щасливі зустрічі», а також є значна кількість експериментів, що «очікують на свою теорію».⁵⁰

Важливим є те, що експериментатори також створюють феномени, що пояснюються науковими теоріями. Природа сама по собі занадто «заплутана» та складна, тому лише продумане, сплановане втручання дозволяє виявити регулярності, що допомагають її розуміти та передба­чати. У цілому визнання автономії експерименту, експериментальної діяльності сприяє поглибленому розумінню науки та забезпечує більш гнучку методологію, ніж уніфікований погляд.

Таким чином, аналіз поглядів видатних представників історичної школи у філософії науки виявив систему їх аргументації щодо пробле­ми емпіричного і раціонального способів отримання знання. Критичні зауваження і докази стосовно методології наукового пізнання, репрезе­нтованої історичною школою, показали її прагнення проникнути в цілі­сність наукового процесу, враховуючи його різні аспекти. Для цього за­стосовується різна аргументація.

Кожний із описаних напрямів філософії науки демонструє свою ло­гіку доказу, хоча істиною у вищій інстанції не володіє. На основі цієї причини потрібно звернутися до науково-теоретичної аргументації фі­лософії науки, розгортаючи її таким чином, щоб враховувати усі досяг­нення різних теорій. Таким чином, можна сформулювати основні прин­ципи філософії науки, що репрезентують теоретико-методологічний лад філософії науки у більш цілісному, проблемному і критичному ви­гляді. Виокремлені принципи можна вважати аргументами, за допомо­гою і на основі яких обгрунтовують методологічний синтез наукових знань.

Виокремлення принципу єдності науки і філософії науки дозволяє, по-перше, уникнути заперечення філософії науки, по-друге, поставити на її місце метафізику, міркування якої не співмірні з даними конкрет­ної науки. Принцип теоретичної відносності знання доводить концеп- туальність кожного знання. Недооцінка потенціалу цього принципу призводить до ігнорування теорії. Однак, як відомо, кожна теорія має справу з концептами, тобто різного роду поняттями, що переходять від однієї теорії до другої. Оновлення «понятійного арсеналу науки досяга­ється насамперед за переходу до нової теорії (Ті → Т₂...)»⁵¹, - підкрес­лює В. А. Канке.

Принцип необхідності оцінки знання у контексті науково-теоретич­ного ладу підвищує увагу до історичності наукового знання та його зростання. Принцип актуальності найбільш розвиненого наукового знання аргументує необхідність керуватися більш досконалою і логічно доведеною науковою теорією. Багатоманітність теорії у складі тієї чи іншої науки зумовлює принцип плюралізму наук. Разом із тим це не ві­дміняє принцип своєрідності тієї чи іншої науки. Невизнання цього принципу в науці призводить до засилля у ній натуралізму, фізикалізму і семантизму. Згідно з принципом істинності, регулятив істини є одним із центральних в організації будь-якої науки. Кожний із наведених принципів є методологічною основою для створення системи аргумен­тів, необхідних для доказу тих чи інших наукових положень та істин.

Таким чином, наукоцентрична традиція постпозитивізму стверджує, що носієм раціональності постає сама наука. Її раціональність засвідчу­ється логічним дослідженням універсальних стандартів процедури, що насамперед орієнтована на аргументацію експериментальної методоло­гії. Постпозитивістський образ у соціокультурному аспекті формується історичною школою філософії науки. Аргументація її представників демонструє мінливість і змінність логічних нормативів, на основі чого вибудовуються концепції парадигми, росту наукового знання, поняття «жорсткого ядра» дослідницьких програм, теорії еволюції «концептуа­льних популяцій», теорії «деуніфікації» у співвідношенні реалізму та анти-реалізму. Множина підходів виокремила і підкреслила значущість нових логіки і аргументації у доказі нової методологічної позиції або теорії.

4.2.