Динаміка соціальної взаємодії
Соціальна взаємодія за своєю природою динамічна. Це зумовлено, зокрема, самим характером міркувань, які її направляють та підтримують.
Взаємодія між індивідами звичайно відбувається при неповному знанні її умов.
Індивіди повинні типізувати ментальні стани і дії партнерів, об’єкти та відношення між ними. До того ж, їм часто доводиться змінювати свої уявлення про обставини взаємодії у міру її розгортання. Нові порції інформації можуть зробити явними випадково пропущені або навмисно замовчувані обставини. Продовження взаємодії у таких випадках супроводжується переглядом її умов. Моделювання реорганізації індивідами своїх уявлень про умови взаємодії передбачає знання способу діяння інформації на своїх партнерів, оскільки зміни в системі вір діючого індивіда можуть бути результатом деякого попереднього міркування. Формальна репрезентація зміни вір та знань індивідів, які відбуваються в ході таких міркувань, дозволяє зробити певний внесок у вирішення проблеми, що пов’язана із розбіжностями між реальними процесами міркування, які протікають на психологічному рівні, та абстрактними структурами виведення, які пропонуються логічними системами для моделювання цих міркувань, між інформаційними процесами та логічними системами, які претендують на відображення їх структур. Однак міркування неможливо звести до комбінації репрезентацій. Логічні операції не тотожні ментальним операціям. Міркування вважається логічним, якщо воно дотримується зразків загальнозначушого аргументу. Під аргументом розуміють множину тверджень, у якій одне з них, за припущенням, випливає з інших. Аргумент є загальнозначущим, якщо між його засновками (Г) і висновком (А) має місце відношення логічного випливання, при наявності якого не може бути так, що засновки істинні, а висновок хибний. Формально відношення логічного випливання представляється виразом Г (- А. Змістовно цей вираз означає, що будь-яка модель (істинна інтерпретація) для Г є моделлю для А.Цей аналіз міркувань базується на двох припущеннях. По-перше, за вихідне обирається таке визначення загальнозначущості аргументу, яке грунтується на специфікації умов істинності речень, що входять в аргумент. Загальнозначущість як властивість виведення, визначається в термінах істини або в термінах виконуваності. По-друге, міркування розглядається як просування від засновків до висновку із автоматичним передаваням істини.
Дуже часто міркування - цс виведення першого можливого висновку. Такі міркування називають міркуваннями за замовчуванням. Вони не супроводжуються сумнівами чи розглядом контр- прикладів. На будь-якому кроці такого міркування можуть бути припущення, які не включені актуально в процес міркування. Тому в цьому випадку і кажуть, що в ході міркування відбуваєтсья деякий «стрибок до висновку». Виявлення таких особливостей міркувань обгрунтовує ту частину принципу неідеальності раціональної взаємодії, яка стверджує, що індивід частіше за все вдається тільки до першого ліпшого вирішення проблемної ситуації.
У силу імпліцитних припущень міркування за замовчуванням може містити принаймні один крок, який може бути в принципі відмінено. Його відміна залежить не тільки від здатності індивідів виявляти такі припущення, але й від їхнього бажання. Індивіди у цьому смислі є певною мірою інертними. Вони використовують свої знання до того часу, доки вони працюють та діють у нових ситуаціях, неначе вони їм уже знайомі.
Подібно до інших типів міркувань, міркування за замовчуванням - це певні послідовності віри. Стан віри - це множина речень, у які індивід, що діє вірить у певний момент часу.
У міркуванні за замовчуванням індивід не думає про те, що йому не трапляються підстави для протилежної віри, не думає про істинність отриманої інформації, він просто здійснює деяке виведення з неї. Якщо виникають сумніви у правильності виведення, тоді індивід приписує йому статус гіпотетичного виведення.
Міркування за замовчуванням можна подати у вигляді наступної формули: р M г → q.
Смисл цієї формули такий: якщо індивід вірить ері якщо г виконуване разом зі всім, у що індивід вірить, то можна вірити і в q.
Для аналізу міркувань за замовчуванням побудована логіка замовчувань (або логіка типового). Вона є логічною системою, що складається із множини виокремлених формул та правил виведення, які називаються правилами замовчувань чи замовчуваннями та містять різні твердження, котрі стосуються виключень із правил класичної логіки.
Зіставлення індивідом свого міркування з новою інформацією може призвести до суттєвих змін у його оцінці, наприклад, до відмови від його висновку, бо при отриманні нової інформації висновок виведення може стати невиконуваним. Тому при логічній характеристиці процедури виведення необхідно враховувати той факт, що висновки можуть виконуватися не в усіх моделях для засновків.
Міркування з таким відношенням виведення, коли їх висновки виконуються не в усіх моделях для засновків, називаються міркуваннями, що модифікуються. Міркування, що модифікується не може бути загальнозначущим у класичному розумінні загальнозначущості, оскільки для формалізації міркувань, що модифікуються, класичне визначення відношення семантичного випливання є непридатним. Висновками таких міркувань є правдоподібні висловлювання. Система виведення для такого міркування дає як висновок висловлювання, яке виконується разом із засновками, але не є загальнозначущим висновком із них. Формули, що виведені, не є загальнозначущими відносно своїх засновків, а є лише виконуваними разом із ними.
Один із способів модифікації міркувань полягає в їх уточненні. Розглянемо таке виведення: «Взагалі об’єкти типу X мають властивість Р. Якщо K- об 'єкти типу X, тоді випливає, що А (мабуть) має властивість Р». Той факт, що А є об’єктом типу X, виявляється за помогою конкретизації типу X. Зміни в його конкретизації призводять до змін у виведенні. Ця обставина дозволяє зробити висновок, що виведення за замовчуванням прямо базується на типізації. Як правило, їх більший засновок містить знання про типи, про типові члени категорій.
Для аналізу міркувань, що модифікуються, інакше кажучи, міркувань індивіда, який має неповні, неточні знання, що змінюються,
будуються особливі системи виведення - немонотонні логіки. В них обмежуються виконуваністю висновку хоча б в одній моделі для засновків. Тому в немонотонних системах з деякої множини засновків можуть бути виведені несумісні висновки. Предметом аналізу в немонотонній логіці є зміни в доказовості множини речень під впливом нової інформації.
Немонотонна формальна система не має тієї властивості класичної дедуктивної системи, коли збільшення множини засновків призводить до збільшення множини висновків. Зміна множини висновків може відбуватися й таким чином, шо в результаті вона виявляється меншою, чи станеться так, що зникнуть одні, але з’являться інші висновки.
У немонотонній логіці враховується можливість зміни сукупності правил виведення за умови додання засновку, інакше кажучи, коли деякі правила стають неправильними внаслідок появи деяких фактів.
Класичне відношення логічного випливання виконує три умови:
Немонотонне відношення логічного випливання не має властивості монотонності. У немонотонній логіці, зокрема такому її різновиді як автоепістемічна логіка, формалізується процес суб’єктивного самоаналізу у вигляді інтроспективних міркувань. В автоепістемічній логіці, наприклад, формалізується вирази типу «Якщо я не припускаю, що підтвердиться р, тоді підтвердиться q».
5.