На відміну від більшості значних постатей вітчизняної археології', Олег Валентинович Тубольцев — класичний приклад особистості, мало вклю­ченої до традиційних структур української науки.

Це не заважає, а мож­ливо і допомагає йому чинити вагомий вплив на розвиток археології' свого регіону та виростити кілька поколінь, щиро і на все життя зако­ханих в археологію. Як тут не згадати слова А.

Основне його дітище — «Нова археологічна школа». Це громадська організація, а не державна установа, і саме у цьому неформальному інституті, справжньому інституті громадянського суспільства, Олегу Ва­лентиновичу вдалося створити центр археологічних досліджень, один із найактивніших в Україні. Силами учнів-школярів, учасників «Нової ар­хеологічної школи» здійснено розкопки понад десятка археологічних пам'яток, систематично тривають розвідки, моніторинг та облік об'єктів культурної спадщини. «Нова археологічна школа» цього року святкує п'ятнадцятиріччя, а для громадської установи в Україні це цілком поваж­ний вік. Таким чином, на 2017 рік припадає подвійний ювілей, якому ми і вирішили присвятити цю збірку.

Наука Олега Валентиновича завжди тісно пов'язана, фактично злита, з педагогікою. Його дослідження, здійснювані за участю його учнів і для них, допомагають їм рости, формуватись перш за все як особистостям, а вже потім як науковцям. Тому структура збірки — не наслідок обгово­рення або дискусії, а органічно сформована єдність результатів наукової та педагогічної діяльності ювіляра. Першу частину книжки складають привітання його колег та товаришів по цеху, всі вони охоче долучились

до створення збірки, а другу — наукові статті та напрацювання тих, на кого Олег Валентинович справив педагогічний вплив як гідна людина й кваліфікований археолог.

Ми дуже вдячні всім тим, хто взяв участь у складному процесі пере­творення набору гарних спогадів та перспективних ідей на цю книжку, а також усім, хто допоміг покращити її, надати їй снаги виконувати по­кладене на неї завдання — віншування ювіляра та надання зацікавленій спільноті нової інформації до роздумів.

Андрію Кудимову, Роману Додонову та Дмитру Кобалії за ретельний добір архівних фото, які віддзеркалюють різні періоди історії ювіляра та його діяльності, та за яскраву колекцію пов'язаних з ними спогадів.

Ірині Смотрицькій, Микиті Гриценку та Ользі Гончаренко — за ті світ­лини, які неможливо було б знайти (і ті моменти, які неможливо було б висвітлити) без залучення їхніх архівів.

Анатолію Волкову за численні знімки Хортиці та балки Генералка, один з яких прикрашає обкладинку нашої збірки своїми фантастичними барвами.

Усьому колективу Видавничого дому «Академперіодика» НАН Ук­раїни, невтомна робота якого призвела до набуття збіркою того чудово­го вигляду, який вона має зараз. Окремо — чарівній Оленці Вакаренко, яка думала й пам'ятала про силу-силенну речей, про які ми одностайно забували.

Віталію Базилевському — за його понаднормову нічну роботу з анг­ломовними текстами.

Наталії Солонській — за те, як викладений зміст набув такої форми, у якій був виданий.

Всім, чиї імена прикрашають зміст — за їхні думки, ідеї, спогади та тексти.

Окрема дяка гранту Swiss National Science Foundation (SNF) Scienti­fic Co-operation between Eastern Europe and Switzerland «Responses of vegetation and prehistorical society to climatic change in Ukraine» (grant SNF-IZ76Z0_147550) за часткове фінансування накладу збірки.

Врешті-решт, самому ювіляру, без якого книжку не було б ані вида­но, ані написано, ані навіть задумано.

Отож ключова для нашого збірника подія відбулась 11 серпня 1967 року у місті Нікополь Дніпропетровської області. Зі шкільного віку юві­ляр брав участь у численних археологічних дослідженнях, багато часу збавляв, вивчаючи кургани Подніпров'я, і вже на момент вступу до За­порізького університету був «своїм» в атмосфері експедиції та у світі давноминулого.

жя, давньої архітектури України, Німеччини та Кавказу, і опанування значного обсягу архівної та літературної інформації — всього й не на­звати. Дуже легко й натхненно він говорить і про еколого-економічні умови неоліту України, і про геополітику Дикого Поля XVII ст. Хоч як захопливо ювіляр не оповідає про археологічну науку, не менш захо­плено він провадить активну наукову діяльність — від довгих годин, днів та місяців у полі, під спекотним сонцем у пошуках омріяних відповідей, до безсонних ночей у роботі з літературою, часто писаною не лише іно­земною, а й просто незрозумілою мовою, що, втім, не стримує невпинні наукові студії'. Під час цих пошуків завдяки бурхливій активності Олега Валентиновича було виконано спільні польові й наукові роботи, а відтак встановлено комунікацію з багатьма зарубіжними колегами, співробіт­ництво з якими є плідним і тривалим — серед них вчені з Німеччини, Франції', Італії', Португалії', Молдови, Швейцарії', Азербайджану та Росії'. Дуже легко та невимушено знаходить Олег Валентинович з ними кон­такт, із задоволенням долучаються вони до співпраці та співавторства, без жодних проблем провадять колективні наукові пошуки.

Не менш просто, ніж з колегами й фахівцями, знаходить спільну мо­ву ювіляр і з молодшим поколінням — і не тільки на шкільних уроках історії. Довгий час він керував археологічним гуртком у Запоріжжі, а потому — громадською організацією «Нова археологічна школа», яка в червні відзначила свій ювілей. За ці роки декілька сотень дітей із бага­тьох міст України не лише отримали досвід польового життя та навички археологічної роботи, а й були справді «заражені» любов'ю до науки та експедиції. Вони пишуть статті, їздять на конференції та в численні екс­педиції в Україні та за кордоном, не один з них пов'язав своє майбутнє з археологічною наукою.

А як захопливо Олег Валентинович розповідає численні історії зі світу археологічної експедиції'! Щороку навколо розведеного в його та­борі багаття збираються молоді й досвідчені археологи та просять ту чи іншу оповідку, розказану у фірмовому стилі, одну з чуваних багато разів казок східних народів абощо. З яким запалом щоразу проходять «бесіди про ямну культуру», обговорення фундаментальних або при­кладних археологічних проблем, які часто заходять далеко за серед­ину короткої літньої ночі! Як багато дано в цей час життєвих уроків, які назавжди залишаться в пам'яті вихованців, кожен з яких має не один цікавий спогад про польове життя — «легенди про мудрого Ту». Те, як злагоджено члени «Нової археологічної школи» беруться до будь-якої роботи навіть у найважчі часи, змушує вірити, що ця частина діяль­ності ювіляра матиме й подальший розвиток та стане реальним слі­дом Олега Валентиновича — педагога: презентовані тут наукові пошу­ки — лише мала частка досягнень «НАШ» за роки її існування, а скільки всього ще попереду!

Крім педагогічної та наукової діяльності відзначився новонародже­ний і в адмініструванні археологічної роботи. Працівники Запорізького обласного центру охорони пам'яток історії та культури з теплотою від­гукуються про період головування там Олега Валентиновича. Ще б пак, адже його чесний, відкритий та практичний підхід до діяльності, праг­нення гарно робити потрібну роботу і уникати беззмістовної — чудові умови для щоденної праці.

Часто говоримо ми про те, що без Олега Валентиновича життя скла­лося б зовсім інакше, що інший не робив би всього того, що робить він. Очевидно, що ця надзвичайно обдарована Людина вже залишила і ще залишить глибокий слід у наших серцях і в близькій нам науці, впливає і вплине на кожного з нас особисто і на всю згуртовану ним велику ар­хеологічну спільноту.

Довгих років Вам, Олеже Валентиновичу! Попереду найцікавіше!

Хронологія коливань клімату неточна для багатьох критичних то­чок на півдні Східної Європи. Цей факт стає на заваді усім спробам по­рівняння археологічно фіксованих процесів і палеокліматичних подій. Ми вимушені трактувати реакцію суспільства на кліматичні пертурба­ції за Дарвіним — як результат еволюції через повільний відбір (мож­ливо неусвідомлений) успішних адаптацій у способі життєзабезпечення людей кам'яної доби. Проте, можливо давні суспільства реагували на драматичні кліматичні зміни більш безпосередньо, живо і усвідомле­но? Заснований на цій думці підхід стає все більш акутальним сьогодні. Хронологічні студії стають наріжним аспектом еколого-соціальних ко­реляцій — проблематики, до якої звернено роботу Лариси Дерев'янко.

Питанням впливу довкілля не лише на археологічну дійсність, але і на її сприйняття під час археологічних досліджень, присвячено стат­тю Симона Радченка — аналіз можливих методів фіксації' археологічних об'єктів у несприятливих природних умовах за допомогою геоінформа- ційного інструментарію. Пошук таких методів є надзвичайно важливим у зв'язку з потребою об'єктивного та якомога більш наближеного до іс­тини сприйняття досліджуваних пам'яток, а це зазвичай ускладнено реальними умовами польових робіт.

Тривалі взаємини людини та природи не минають безслідно — не лише давня людина прагне підкорити зовнішній світ, вона сама також адаптується до його умов — умов клімату, ландшафту, фауни тощо.

Давня людина перестає бути іграшкою сил природи, натомість ак­тивно перетворюючи середовище, в якому їй випало жити. Ландшафти зазнають опанування людиною, перетворюються з географічних об'єктів на соціальні, пронизані суспільними стосунками, віддаленими зв'язками, лініями комунікації, якими рухаються люди, речі та ідеї. Саме можли­востям пошуку таких трактів та вивченням умов їх появи та виконува­них функцій присвячено дослідження Степана Чельцова — аналіз обси­діанового матеріалу з Українського степу.

В ході освоєння людиною компоненти ландшафту набувають нового символічного значення, стають явищем культури. Одним з найвиразні­ших символічних маркерів просторів причорноморських степів є давні кургани. Штучні насипи не тільки маркували давні шляхи у безмежному степу, вони слугували і полікультурними сакральними ділянками, від­значали належність територій та несли в майбуття славу давніх геро­їв та вождів. Пізніше виникає інший поширений археологічний спосіб «привласнення ландшафту» — це мегалітичні споруди. Характерні для атлантичного неоліту, вони останнім часом все частіше відкриваються та досліджуються в Україні. Якщо в Західній Європі ці об'єкти часто ви-

вчають за допомогою методів постмодерністської археології', в Україні актуальними лишаються і традиційніші археологічні підходи — відкрит­тя, польові досліження, чітка фіксація об'єктів. Мегалітичні споруди За­поріжжя та початкові фрагменти історії їх вивчення проаналізовані в роботі Дмитра Никитенка.

Комунікації пронизували світ давньої людини. Трансфер технологій, дифузія ідей — яскраві явища, які часто припускають археологи, щоб по­яснити особливості знахідок з того чи іншого регіону. Доказовими такі побудови можуть бути виключно в разі проведення змістовного техно­логічного аналізу артефактів. Різним мультидисциплінарним способам такого аналізу для розуміння давніх комунікативних систем присвячено статті Анни Радченко та Микити Гриценка.

Фінгляціал та голоцен були періодами стійкого зростання рівня мо­рів, які переривалися численними, але, здебільшого, меншими за масш­табом, регресіями. Великі території шельфу були суходолом та мали при­родне середовище, відмінне від того, що реконструйовано для сучасних узбережь. Їх могли замешкувати групи первісного населення, які мали цілком відмінні від відомих нам громад адаптації та спосіб життя. Ці райони могли становити частину зони експлуатації первісних громад, стоянки яких вивчено на сучасному материку. Новоутворена берегова лінія сама ставала господарським об'єктом, забезпечуючи людину міне­ральними та органічними ресурсами. Проблему становлення берегової лінії сучасних лиманів Причорномор'я трактує робота Тетяни Кондарюк та Ганни Овсянікової.

Давні суспільства — повнокровні спільноти, не менш цікаві та роз­маїті, ніж соціуми — наші сучасники. Відчай бере від спрощених еволю­ціоністських поглядів на давню історію, коли весь дописемний розвиток людства укладається у кілька сторінок між вступом та першим розділом підручника. Дослідження ювіляра, і в певній мірі роботи у цій збірці, ма­ють на меті показати: давній світ — цікавий і розмаїтий! Треба тільки докласти трохи вигадки, таланту та енергійності, щоб розкрити деякі його таємниці.

Дмитро Кіосак, Симон Радченко