<<
>>

Вторинне та третинне право ЄС

На базі правових установлень первинного права формуються і вводяться в дію норми вторинного права. Вторинне право утворять ті правові норми, що видаються як юридично обов'язкові розпорядження інститутами Європейського Союзу і які регулюють у рамках юрисдикції Співтовариств і Союзу відносини між суб'єктами права ЄС.

Видавані інститутами Союзу, вони обов'язкові не тільки для приватних осіб, як фізичних, так і юридичних, але і для держав-членів ЄС.

Норми вторинного права ЄС, вироблені на основі первинного, створюються автономно і приймаються інститутами Європейського Союзу. Вони діють і застосовуються в рамках Союзу відповідно до його цілей і принципів і в межах юрисдикції ЄС. Саме норми вторинного права забезпечують реальне функціонування інститутів Європейського Союзу, досягнення цілей і рішення задач, що постають перед ними. Інакше кажучи, вторинне право - це продукт життєдіяльності самого ЄС, результат правотворчості інститутів Союзу, створених на основі установчих договорів. Межі й умови цієї життєдіяльності визначені установчими актами. Відповідно до першого абзацу ст. 3-У (н.н. ст. 2) Договору об ЄС Співтовариство діє в межах юрисдикції, який воно наділено, і з метою, що визначені даним Договором.

Вторинне право включає основний масив норм європейського права. Головні відмінні риси їхнього правового режиму - верховенство стосовно національних правових установлень, пряма дія, інтегрованість у національне право і забезпеченість юрисдикційним захистом.

Вторинне законодавство складають правила, директиви, рішення, рекомендації та думки органів європейського Союзу; міжнародні договори з країнами, що не входять до складу ЄС; угоди про асоціацію, угоди про партнерство і співробітництво; основні принципи міжнародного права; угоди між країнами- членами Європейського Союзу; правові інструменти співтовариства як вторинне джерело права ЄС.

Право, створене органами ЄС на виконання повноважень, наданих установчими договорами, називають вторинним законодавством.

Його вважають другим найбільшим за обсягом джерелом права ЄС. До цієї категорії входить велика кількість законодавчих актів, різних за типом, порядком дії та прийняття. При заснуванні співтовариства головним завданням у сфері законотворення було

визначення того, які форми матимуть законодавчі акти ЄС, яку сферу дії вони охоплюватимуть та який ефект справлятимуть. Органи співтовариства були покликані встановити однакові економічні, соціальні та екологічні умови життя в різних країнах-членах ЄС і зробити це в найбільш ефективний спосіб, аби впровадження їх рішень не залежало від "доброї волі" країн-членів. Передбачалося, що для всіх жителів країн-учасниць ЄС повинні бути створені найкращі з можливих умови життя, але за цього право ЄС не повинно втручатися в національну систему права більше, ніж це необхідно. Отже, законодавча система співтовариства базується на такому принципі: якщо в усіх країнах-учасницях ЄС мають бути вжиті однакові навіть у деталях заходи, то національні правові механізми повинні бути замінені законодавством ЄС; проте якщо це не є необхідним, то в рамках національної правової системи країн-учасниць мають бути створені належні правові механізми. Засновуючись на цьому принципі, співтовариством було розроблено велику кількість правових механізмів для того, щоб забезпечити їх спільне з національними правовими системами функціонування при виконанні різноманітних завдань. По-перше, найбільш радикальним механізмом є заміна національних правил нормами ЄС. По-друге, існують такі норми співтовариства, які впливають на правові системи країн-учасниць лише опосередковано. По-третє, можуть уживатися заходи, котрі впливають лише на певну (визначену або невизначену) кількість адресатів з огляду на необхідність урегулювання конкретної ситуації. І нарешті, передбачено також існування таких правових актів, які не мають зобов’язальної сили ні для країн-учасниць, ані для їх громадян.

Нормативні акти ЄС з врахуванням спрямування (тобто того, для кого вони призначені) та сили дії правових інструментів можна класифікувати таким чином:

Регламенти (regulations),або "закони ЄС", є такими правовими інструментами, які дають органам ЄС змогу безпосередньо впливати на національне законодавство держав-членів.

Існують дві дуже незвичні для міжнародного права особливості, які відмежовують їх від інших подібних правових актів: по-перше, вони діють для всіх країн-учасниць однаково, не зважаючи на кордони; по-друге, вони застосовуються напряму, тобто не потребують імплементації в національне законодавство і вважаються його безпосередньою складовою з моменту набуття чинності. Вони визначають мету і засоби її досягнення. Всі пункти правил регламентів є обов’язковими для виконання, а відтак будь-яке неповне або вибіркове застосування їх виключається. Регламенти мають визначальне значення в системі законодавства ЄС. Наприклад, 1990 року було прийнято 4000 таких документів. Відповідно до принципу розділення повноважень існують регламенти Ради ЄС, регламенти Європейської комісії, а також спільні регламенти Ради ЄС, Європейської комісії та Європейського парламенту, ідентичні за характером та дієвістю. Регламенти мають загальну (тобто безособову) дію. Вони стосуються систем або структур, а не окремих осіб чи певних організацій. Регламенти застосовуються прямо в кожній державі-учасниці. Перенесення їх до національного законодавства відбувається автоматично. Регламенти набирають чинності одночасно й однаково в усіх державах-учасницях. У кожному регламенті визначається дата початку їх застосування, вони вступають у силу лише за умови їх обов’язкового опублікування в "Офіційному бюлетені ЄС". Більша частина

регламентів ЄС стосуються спільної аграрної політики, але також значною мірою і законодавства про конкуренцію.

Директиви, або засоби гармонізації, зобов’язують кожну державу-учасницю досягати наміченого результату, лишаючи вибір порядку і засобів виконання цього завдання за національними владними структурами. З юридичної точки зору, директиви не мають загальної дії, але на практиці (за певними винятками) вони застосовуються у відношенні до сукупності держав-учасниць. Характер їх виконання варіюється в різних країнах-членах, оскільки директива передбачає обов’язковість результату, а засоби його досягнення держави визначають на свій розсуд.

На практиці директиви відрізняються високою точністю, і тому держави- учасниці мають дуже обмежений простір для маневрування. Нині контроль з боку ЄС за виконанням директив у відведені строки посилюється. Директиви також мають велике значення у системі законодавства ЄС. Проте на відміну від регламентів їх основною метою є не уніфікація законодавства країн-учасниць, а його гармонізація. Директива є основним інструментом побудови спільного ринку. Європейське аграрне право, право товариств, соціальне право будуються за допомогою директив і гнучко поєднують волю Союзу з національними формами застосування. З 1984 по 1993 рік було прийнято 300 директив для реалізації ідеї спільного ринку. Відтак директиви часто використовувалися для гармонізації національної політики, яка стосується спільного ринку, наприклад, системи оподаткування, закону про підприємства, митної справи, інвестиційного контролю, переміщення робочої сили, офіційного визнання спеціалістів, відповідальності за якість продукції, що випускається (для цього застосовуються жорсткі стандарти визначення якості продукції), законів, що стосуються екології, тощо. Як і регламент, директива має бути опублікована в "Офіційному бюлетені ЄС", але в даному випадку публікація не є умовою набуття цим документом чинності.

Існує кваліфікаційний різновид цих актів: а) рамкові директиви і б) звичайні директиви. Перші утворять самостійну групу актів, ієрархічно не підлеглих регламенту. Другі можуть містити більш детальну регламентацію, особливо якщо вони приймаються на основі й у виконання регламенту. У цьому випадку має місце ієрархічна співпідпорядкованість.

Однієї зі сфер, у якій директиви використовуються особливо широко, є здійснення заходів щодо гармонізації національного права. У цьому випадку вказується, які саме цілі і результати повинні бути досягнуті, для того щоб усунути зіткнення (колізію) норм національного права різних держав-членів у тій чи іншій області, але при цьому не вказується, яким образом ця мета повинна бути досягнута національною владою.

Директиви можуть бути адресовані як усім державам-членам Союзу, у цьому випадку вони обов'язково публікуються в "Журналь офисьель"(Journal officiel), так і окремим державам-членам Союзу. У цьому випадку може бути достатня їхня нотифікація. Директиви набирають сили з дати їхнього опублікування чи нотифікації, а не з моменту витікання терміну, установленого для їхнього здійснення. Це особливо важливо мати на увазі в зв'язку зі стислістю термінів давнини за позовами про анулювання.

Індивідуальні рішення (Європейської комісії чи Ради Європейського Союзу), або "адміністративні засоби", - це документи, всі елементи яких є обов’язковими для виконання визначеними ними суб’єктами. Їхня відмінна риса полягає в тому, що це акти індивідуального, а не загального характеру. Будучи обов'язковими для своїх адресатів у всіх своїх складових частинах, вони, як правило, стосуються спеціальних, вузьких, нерідко технічних питань і обов'язкові тільки для тих суб'єктів європейського права, яким вони адресовані. Причому адресатом не обов'язково повинна виступати держава, це можуть бути визначені категорії юридичних осіб або навіть окремі юридичні особи. За загальним правилом, рішення нотифікуються (повідомляються) тим суб'єктам європейського права, яких вони безпосередньо стосуються і які виступають як виконавці відповідних розпоряджень. Самі рішення є адміністративними інструментами застосування права Союзу. Прикладом цього може слугувати рішення Ради ЄС від 19 листопада 1990 року (90/674/СЕЕ) стосовно створення Європейського банку реконструкції та розвитку. Публікація рішень в "Офіційному бюлетені ЄС" обов’язкова, проте це не є умовою набуття ними чинності.

Рекомендації і думки (Єврокомісії та Ради) не мають обов’язкової сили. Відтак вони слугують не джерелом права, а скоріше корисним інструментом орієнтації поведінки і законодавства держав. Ці документи адресуються державам та учасникам економічної діяльності. Думки й рекомендації відображають лише погляд, часто спрямований на перспективу. Прикладом може бути рекомендація Єврокомісії від 22 травня 1990 року стосовно необхідності прийняття "європейського переліку" професійних захворювань.

Разом з тим варто мати на увазі, що сама процедура прийняття рішень у рамках Європейського Союзу побудована таким чином, що нерідко для прийняття нормативно-правового акта, особливо загального характеру, потрібно попереднє одержання висновку з боку консультативно-допоміжних органів. Так, при виданні регламентів, що відносяться до сфери економічного і соціального співробітництва, інститути Європейського Союзу повинні в обов'язковому порядку запитувати висновок Економічного і соціального комітету, а при прийнятті нормативно- правових актів, що відносяться до здійснення регіональної політики, необхідно запросити думку Комітету регіонів. Сам по собі висновок цих консультативних органів не є обов'язковим для інститутів, що приймають чи регламент директиву. Однак якщо такий висновок не буде запитано, то це може служити підставою для анулювання прийнятого нормативно-правового акта у зв'язку з істотним пороком форми. (При ігноруванні висновку, що має обов'язкову силу, підставою для пред'явлення позову і скасування акта є порушення компетенції.)

Отже, нормативно-правові акти ЄС утворять основну і найбільш численну частину джерел європейського права. За роки існування Союзу їх уже прийнято багато тисяч. Показово, що нерідко критики діяльності Європейського Союзу в окремих країнах звертають увагу на те, що число нормативно-правових актів, що видаються у Брюсселі, помітно перевершує число нормативно-правових актів, що видаються національними державними органами. Це часом служить підставою для твердження про те, що за допомогою європейського права Європейський Союз підкоряє собі суверенні держави і визначає їхню законодавчу і правову політику. У

дійсності, такого роду твердження помітно перебільшені. Справа полягає в тім, що якщо навіть за числом актів інститути Європейського Союзу перевершують національні державні органи, то в той же час не можна не звернути увагу на те, що дуже багато регламентів і директив стосуються чисто технічних питань і ніяк не торкаються основ регулювання суспільних відносин у суверенних державах-членах Європейського Союзу.

Третинне право (іноді використовують термін "комплементарне"- від фр. Complementaire - додаткове) включає правові норми, джерелом яких є інші акти, ніж установчі чи договори акти, видавані інститутами ЄС. До їхнього числа відносять у першу чергу угоди і конвенції, що укладаються державами-членами з метою реалізації розпоряджень, що містяться в самих установчих договорах. Таке, наприклад, положення ст. 220 (н.н. ст. 293) Договору про ЄС, що передбачає у випадках необхідності проведення переговорів між державами з метою забезпечення фізичним і юридичним особам тих же прав, що надаються національним фізичним і юридичним особам: усунення подвійного оподатковування, взаємне визнання компаній і фірм і збереження прав юридичної особи при зміні резиденції, спрощення формальностей, необхідних для взаємного виконання судових і арбітражних рішень. Міжнародно-правова природа таких актів очевидна, і, як наслідок, вони не підпадають автоматично під юрисдикцію Суду ЄС. Однак на практиці, будучи закритими угодами, застосовуваними в рамках ЄС, вироблюваними при участі інститутів ЄС і підлягаючими обов'язкової й одноголосної ратифікації держав-членів ЄС, вони містять звичайно відповідне застереження, що підкоряє їхньої юрисдикції Суду ЄС. Такі, наприклад, Брюссельська конвенція від 27 вересня 1968 р. щодо судової юрисдикції і виконання рішень в області цивільного і торгового права, Конвенція від 29 лютого 1968 р. про взаємне визнання чи компаній Конвенція про усунення подвійного оподатковування від 23 липня 1990 р. До числа такого роду конвенцій відносяться також угоди, що, не будучи прямо передбачені установчими договорами, відповідають тим же цілям. Наприклад, Неаполітанська конвенція 1967 р. про співробітництво митних служб, Римська 1980 р. про закон, застосовному до контрактних зобов'язань, і ін.

Міжнародні договори співтовариства. Ще одним джерелом права ЄС є його міжнародні договори, що пов’язано з роллю співтовариства на міжнародній арені. У такий спосіб співтовариство може укладати міжнародні угоди з країнами, які не входять до його складу, а також з іншими міжнародними організаціями. Ці угоди охоплюють велике коло відносин - від співробітництва у сфері торгівлі, промисловості, технічної та наукової кооперації до торгових угод щодо окремих товарів. Разом зі зростанням економічної могутності та торгової активності країн- членів ЄС протягом останніх років суттєво зросла і кількість міжнародних договорів, укладених співтовариством з країнами, які не входять до складу цієї організації.

Можна виділити два основних види міжнародних договорів між Європейським Союзом і країнами, які не входять до його складу: Угоди про асоціацію закріплюють особливий вид відносин між ЄС і іншими країнами, які не обмежуються лише торгівлею і включають також тісне економічне співробітництво та фінансову допомогу. Існує два різних види угод про асоціацію: по-перше, це угоди, які

запроваджують особливі зв’язки між окремими країнами-учасницями ЄС і країнами, які не входять до його складу; по-друге, це угоди, метою яких є підготовка до вступу до ЄС або створення митного союзу. Основною причиною укладення угод про асоціацію першого типу можна назвати існування тісних економічних, історичних і політичних зв’язків між країнами-учасницями ЄС та іншими державами, як, наприклад, зв’язки між Бельгією, Францією, Нідерландами, Італією і їхніми колишніми колоніями. Запровадження в межах співтовариства єдиної системи тарифів без преференцій серйозно ускладнило б розвиток торговельних відносин з такими країнами. З огляду на це було укладено спеціальні угоди, покликані обмежити дію деяких положень про вільну торгівлю у відношенні до таких країн. Водночас було значно знижено тарифи на товари походженням із цих країн. Фінансова та технічна допомога співтовариства цим країнам надавалася через Європейський фонд розвитку.

Асоціація може також відіграти роль підготовчого етапу до вступу в ЄС. Вона може слугувати попередньою стадією процесу приєднання, протягом якої країна, що виявила бажання влитися до складу ЄС, може працювати над перетворенням власної економіки відповідно до стандартів співтовариства. Цей шлях виявився дуже корисним для Греції, яка була асоційованим членом ЄС починаючи з 1962 року. Інша угода про асоціацію була укладена в 1964 році з Турецькою Республікою, однак цей досвід виявився для неї далеко не таким успішним.

Дві інші угоди про асоціацію, метою яких було створення митного союзу, були укладені з Мальтою в 1971 році та з Кіпром у 1973 році. Подібна стратегія ЄС мала місце й у відносинах з країнами Центральної та Східної Європи. "Європейські угоди", укладені з Польщею, Угорщиною, Чеською Республікою, Словаччиною, Болгарією та Румунією, мали на меті здобуття цими країнами членства в ЄС у майбутньому. Завданням таких угод є допомога таким країнам у створенні необхідних передумов для здобуття членства в Союзі. Окремо слід виділити угоди про асоціацію, укладені з Польщею, Угорщиною, Чеською Республікою та Кіпром. Як уже зазначалося, ці країни вже пройшли попередню стадію переговорів про приєднання і в них розпочався процес моніторингу національного законодавства на предмет його відповідності вимогам співтовариства (так звана screening procedure).

Угоди про партнерство та співробітництво не ставлять такої далекосяжної мети, як угоди про асоціацію; вони зорієнтовані головним чином на інтенсифікацію економічного співробітництва. Яскравим прикладом таких угод є договори, укладені з державами колишнього СРСР, у тому числі з Україною. Угоди такого типу було укладено також із країнами Магрибу (Алжиром, Марокко і Тунісом) та Машреку (Єгиптом, Йорданією, Ліваном і Сирією), а також з Ізраїлем.

Висновок до питання № 2. Особливості взаємодії між країнами-членами, міжнаціональний і наднаціональний характер правотворчості Європейського Союзу обумовлюють своєрідність структури європейського права. У ньому досить чітко просліджуються норми, зобов'язані своїм походженням міжнародно-правовому співробітництву держав, у даному випадку держав-членів Європейського Союзу, і норми, що формуються автономна його інститутами. Створення останніх засноване на уповноваженні, отриманому в результаті установлення Союзу і здійснення юрисдикційних повноважень, якими він наділений установчими актами. З погляду

на умови і порядок формування норм європейського права, усі вони підрозділяються на три, хоча і не цілком рівні за обсягом і значимості, групи. По-перше, це норми первинного (основного) права; по-друге, норми вторинного (похідного) права; по-третє, норми третинного (додаткового) права.

3.

<< | >>
Источник: Степаненко К.В.. КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ з дисципліни ПРАВО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ. Дніпро - 2016. 2016

Еще по теме Вторинне та третинне право ЄС:

  1. Право интеллектуальной собственности.
  2. Право общей собственности.
  3. Право собственности юр лиц.
  4. Право промышленной собственности.
  5. ТЕМА №1: Гражданско-процессуальное право.
  6. Право государственной и коммунальной собственности.
  7. Гражданско-процессуальное право. Лекции,
  8. О практике применения судами законодательства, обеспечивающего право на защиту в уголовном судопроизводстве
  9. Степаненко К.В.. КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ з дисципліни ПРАВО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ. Дніпро - 2016, 2016
  10. ПРОЦЕССУАЛЬНОЕ ПРАВО РОССИИ ПО КРАТКОМУ ИЗОБРАЖЕНИЮ ПРОЦЕССОВ ИЛИ СУДЕБНЫХ ТЯЖЕБ 1712 (1715) ГОДА
  11. Тема 1. Банковское право и банковское законодательство
  12. Європейське право та європейська інтеграція
  13. ВИСНОВКИ
  14. Поняття джерел європейського права, їх особливості
  15. Система джерел європейського права
  16. Принципи права Європейського Союзу