XXlI. Література питання. Погляди на раду старшини акад. М. Грушевського, М. Є· Слабченка, д-ра Крип’яхеьнча.

Мабуть, не знайти серед питань про устрій і організацію України-Гетьман- щини ні одного, щоб йому так не пощастило в українській історіографії, як проблемі про старшинську раду. Адже про неї немає жадної спеціяльної ро­боти *)· До того ж про неї взагалі рідко згадувалося, хоч би і в побіжних нотатках.

Погляди вчених, що я їх називаю в заголовку цього розділу, також викладено не в спеціяльних працях про старшинську раду, а в роботах на ширші теми.

Акад. М. Грушевський про раду старшини пише кілька лише рядків у своїм „Очеркѣ исторіи украинскаго народа". Я дозволю собі — бо це не забере багато місця і не надовго затримає увагу читача — навести їх цілком. Насамперед, автор зупиняється на генеральній старшині. Він каже, що в Геть­манщині „Центральне управління є в руках гетьмана та його штаба, що має назву „генеральної старшини". Це генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний осавул, генеральний писар; вони носять титул генеральних в одміну від таких же „полкових" урядів, що є в кожнім полку й які скла-

’) Я обминаю тут свій нарис —.Радо старшинська на Гетьманщині" — надрукований у кн. IV „України" за 1924 р. Це в лише попередня систематизація даних, що увійшли тепер у цю монографію.

дають штаб і раду полковника. Генеральна старшина має характер ради міні­стрів при гетьмані, полкова — адміністративної ради полковника" ^l).

Оцінюючи ці рядки акад. М. Грушевського, треба передусім сказати, що тут стисло, але з властивою цьому вченому ясністю думки визначено головні риси старшинської ради. Я не буду зупинятися на пропусках і неповноті характеристики, бо докладний опис інституту старшинських рад аж ніяк не становить завдання популярного курсу, що з нього я ці рядки взяв. Зупи­няюся тільки на спірних сторонах наведеної характеристики. 1 насамперед не погоджуюся з ототожненням ради генеральної старшини з радою міністрів, що правда, з ототожненням неповним, бо наш учений воднораз зближує її з гетьманським штабом. Від ради міністрів рада старшини генеральної різ­ниться тим, що це є установа іншої доби. Рада міністрів у державах нового часу є збори керівників окремих галузів державного управління. Тимчасом функції генеральної української старшини не були різко визначені. Це перед­усім були члени ради старшини, гетьманські радники й виконавці його окремих доручень. Сами збори генеральної старшини не е окрема установа, а є лише вид зборів старшинської ради, найменше повний, але такий, що легко переходив в інші види її зборів, якщо брали участь у них, наприклад, полковники.

^,) Op. с!і. 1906 P-, с. 274.

Ibidcm₁ с.с. 275—.76.

Я б не зовсім пристав також на погляд, що старшина, оскільки її оби­рало козацтво, тим самим природно могла репрезентувати його інтереси на раді старшини і що тільки на практиці виходило інакше. Річ у тім, що важко припустити, що, обираючи старшину, заразом покладали на неї обов’язок обстоювати інтереси козацтва в раді старшини. Це був би якийсь своєрідний тип народнього обрання для участи у зверхній владі і для адміністрування в своїй галузі. Раду старшини слід розуміти тільки як орган старшини, що спочатку складалася в клясу, а згодом і в стан. Думка про старшину як про представників нації, є непотрібна юридична натяжка. „Націю", точніше ширші її групи, імовірніше вже могла репрезентувати генеральна рада.

Акад. М. С. Грушевський дав про раду старшини тільки оці короткі за­уваження. Більше про цей інститут писав М. Слабченко. Я докладніше зупи­нюсь на його думках ще й тому, що в його особі до теми підійшов спеція- ліст з історії українського права. М. Слабченко писав про раду старшини у своїй книзі „Центральныя учрежденія Украины XVll—XVJII вв.‘‘. Один із розділів цього твору присвячено „Народной радѣ"; в ньому 23 сторінки. Але автор каже в нім і про генеральну раду і про старшинську, до того ж більше уваги приділяє саме першому інститутові. Старшинській же раді автор при­святив неповних 7. сторінок.

Насамперед автор говорить про генезу цього інституту. „Ради України,— каже він, — були в подвійнім зв’язку з минулим країни. Для старшини, що мала у своїх рядах не абиякий контингент шляхетства, ради мали замінити соймики Поділля, Київщини та Чернігівщини, хоч шляхетство, що залиши­лося на Вкраїні, і не мало задосить сміливости, щоби влити старий зміст у збори нового типу" ^,). З цим зауваженням важко погодитися. Проти цієї думки можна навести багато резонів: адже соймики — це були установи міс­цевого управління, а рада старшини центрального, і генезу ради старшини слід шукати не в цих організаціях „передреволюційного", скажу так, шля­хетства, а в інститутах передреволюційної козачої організації, що, як-ми бачили, знала й раду старшини. Інша річ, який зміст хотіла вкласти в раду старшинську та чи та група старшини, в тім числі й група старого шляхет­ства. Як відомо, ця група зазнала поразки і треба було багатьох років

’) с. 16.

18. Збірним up·це» заі.-рус. та умр. права, в. Vlll. еволюції, щоб рада старшини стала виразним становим (а не клясовим) інститутом,

М. Є. Слабченко у своїм дальшім викладі інтересно характеризує україн­ські партії й переходить потім до генеральних рад. Лише після того він по­вертається до характеристики рад старшини. Він каже, що інститут генераль· них рад був надто громіздкий, і тому „гетьмани, щоб полегшити собі роботу, зверталися до послуг рухливіших органів.

Спочатку автор каже про раду старшини (в його концепції). Він зазначає, що гетьмани постійно в усіх складних випадках зверталися по пораду до неї. „Старшинські ради, — пише М. Є. Слабченко, — були не тільки дорадчим ор­ганом. Вони обмірковували справи, що їх „подавали^- їм на розгляд, слухали грамоти, розв’язували питання про засоби оборони держави, про складання спілок із сусідами, про місце скликання Комісій, розглядали справи про маєт­ності, про перехід їх до рук державців, провадили переговори з воєводами, складали універсали, разом із представниками від духівництва складали зверхній суд тощо”^{[‡] [§]). Перелік цей, досить докладний, не претендує проте на повноту, і тому я на доповненнях не зупинятимуся. Далі, зазначивши, що раз-у-раз на радах старшини гетьмани натрапляли на сильну опозицію, що інститут цей був незручний, бо збирали його ad hoc і то на короткий час, автор переходить до старшинських з’їздів.}

Про них він каже так: „старшинські з’їзди бували в певні періоди року, залежно від великих річних свят, коли старшина з’їжджалася привітати геть­мана. З’їзди мали „постерегати порядковъ”, захищати людність од „кривдъ и тяжестей”. Конституція 1710 р. наказувала з’їзди старшини збирати чотири рази на рік ³) у резиденції гетьмановій і ухвали їх були обов’язкові для геть­мана- У половині XViIl ст. старшина на такі з’їзди збиралася неохоче й хо­валася за спинами російських генералів; а втім, це бувало і в XVII ст. Ком­петенція з’їздів була та сама, що й старшинських рад"^ч). Останнє завва- ження, очевидно, ще краще доводить, що ми маємо справу з однією установою.

Після цього автор переходить до персональних рад і радників гетьмано­вих. Рада старшини і з’їзди старшини раз-у-раз заваджали гетьманові. Отож він намагався обмежитися персональною при собі радою. Такі персональні ради були при Б. Хмельницькому, Ю. Хмельницькому, І. Мазепі. „Як орга­нізована була найближча гетьманова рада, як і що вона робила, нічого напевне сказати не можна. Одно безперечно — гетьманова рада мала величез­ний вплив на справи України і була явище фактичного, а не юридичного характеру. З часів Скоропадського найближча рада втратила свою вагу, її місце посіла генеральна старшина" ’). Мені здається найближча чи персо­нальна рада, коли вона бувала (за Многогрішного, наприклад, були скарги, що він радиться з обмеженим колом осіб), є справді явище суто фактичного порядку. Від державної установи звичаєвого права, як ото була рада стар­шини, вона відрізняється тим, що рада старшини в поглядах сучасників була нормальний і постійний інститут, а наради того типу, що про них каже автор, були явище випадкове й неправомірне — супроти них були нарікання. До того ж роля постійних близьких радників, і то не а часів Скоропадського, а й раніше, завсіди належала таки колегії генеральної старшини. Наради без неї були випадкові Й незакономірні.

М. Є. Слабченко у своїм дальшім викладі пише про „представництво" („представительство"), як українську центральну установу. Я дозволю собі тут навести чималу цитату з Його книги, щоб пояснити читачеві, який у моїм викладі нічого про цю установу не знаходив, що розумів автор під цим терміном. „Супроти зазначених впливових установ, — каже автор, — нік­чемне було значіння недорозвиненого народнього представництва, україн­ських etats g6π6raux. Раз-у-раз його можна вважати не більше, як за анкетну комісію. Нічого подібного на т. зв. внесення („запросы") сучасного держав­ного права вкраїнські „штати" не знали. Нічого схожого на приватні біли воно не видавало, на старшину представництво не робило жадного тиску. Права вотувати довіру чи недовіру гетьманському урядові мали ради, але того права не знало українське представництво. Політичне представництво Гетьманщини здобуло своє юридичне виявлення в конституції 17IQ р., хоч і до цього року його знали. Мазепа, наприклад, скликав представників од усіх станів з приводу питання про оренди. Конституція 1710 р. встановлю­вала подвійний склад представництва. Були члени ex officio — сюди належать старшина, і члени обрані — посли, що їх обирали по полках з найпочесніших осіб, заслужених перед військом; отож не тільки козаки, а й усякі „другого стану люди". Представництво мало три сесії — на Великдень, Покрову Бого­родиці та Різдво. Конституція не визначає, як довго тяглися сесії. Можна гадати, що вони були недовгі, тяглися різно в залежності від того — скільки та яких справ ставили на їхній розгляд гетьмани. Під час перерви поміж се­сіями чинили генеральні уряди, що давали представництву справоздання про свою роботу. Збирали представництво, як видно, універсалом гетьмана, — так само, як і раду. Перед початком засідання посли складали присягу; про зміст її конституція мовчить. Засідання поділялися на загальні — публічні і приватні — закриті; послам забезпечували волю слова й персональну недо­торканність. Таким чином § 6 Конституції 1710 р. встановлював імунітет народніх представників. Значіння схарактеризованого представництва було „въ постереганьи вольности и порядковъ'[**], забезпеченні правосуддя і справед­ливости на Україні, розгляді фінансових справ у широкому розумінні слова (§ 7 — S) та взагалі в контролі над усіма і місцевими і загальними устано­вами**¹)· Далі автор каже про склад зборів 1756 та 1763 ρρ., характеризує спосіб голосування на „представництвах". „Розвинутися представництву пере­шкоджали багато причин. З-поміж них треба відзначити діяльність Генераль­ної Канцелярії, що як інтегральна частина належала до складу представ­ництва. Участь старшини також була ненормальна і з тих самих міркувань. Склад був односторонній, зацікавлений у справі і чекати від нього плідної праці людність українська на могла"²). „Як ради та з'їзди, так і представництво засідали спільно з генеральними урядами, являючи єдину з ними установу"..?).

Я з цією концепцією М. Є. Слабченка не погоджуюся. Справді,*що такс його представництво? Можна було 6 подумати, ще це є той інститут, що його хоче запровадити Бендерська умова 1710 р., бо на підставі саме цієї умови автор характеризує представництво. Але згадаймо, що й з’їзди старшини цей учений характеризував за конституцією Орлика. Адже там він писав:,Конституція 1710 р. наказувала з’їздам старшини збиратися чотири рази на рік в резиденції гетьмана"...⁴). Отож не ясно, про що ж, за автором, каже конституція 1710 р. Тепер далі. Представництво, каже автор, не є но­вина, воно існувало й за Мазепи, коли розглядали питання про оренди. Але за Мазепи були з’їзди старшини. Такі самі з’їзди бували й за Самой­ловича, і давніше, і також розглядали питання про оренди. У XVlII ст. з’їзди ке мають виразних формальних відмін від попередніх форм зборів ради старшини, до того ж елемент виборности на них виявляється вряди-годи, можна припустити, що рідше, ніж у XVlI ст. Справді своєрідну форму ради старшини мала запровадити Бендерська конституція — тут мав бути виборний елемент — „Енеральныс Совѣтники", що їхні права фіксувала конституція. Але в тім то й справа, що це був лише проект закону, а сили він ніколи не набув. Норми ці в життя не перейшли, і на Лівобережній Гетьманщині функ­ціонували такі самі, як і раніше, з’їзди старшини, певна річ, з бігом часу еволюціонуючи й дещо зміняючи у своїй організації та компетенції. Отже, на мій погляд, М. Є. Слабченко Й тут каже про з’їзди старшини, а існування окремої установи — „представництва" він не довів. На мою думку, з ради старшини за нормальних умов розвитку мала розвинутися представницька станова, шляхетська, як і польський сойм, установа, і умова 1710 р. виразно за це свідчить, але після катастрофи 1708 р. на Гетьманщині не було потрібних для цього обставин.

Поруч із цим загальним запереченням його концепції, можна ще відзна­чити й окремі її сторони, що з ними я не погоджуюся. Я не погодився б, наприклад, що з’їзди чи представництво не мали жадного впливу на стар-

⁴) с. 28.

шину, хоч безперечно, в XVIi ст. цей вплив був сильніший. Я не знаю випадків справоздання генеральних урядів, що про них каже автор. Я б не погодився, зрештою, і з тим, що до „представництва"—ради старшини нале· жала Генеральна Канцелярія. Я думаю, що українські члени її „присутствія" належали до неї як генеральна старшина.

Закінчуючи свій розділ про „народню раду", М. Є- Слабченко каже про причини падіння українських установ: „Оголошуючи, що вони прибули захи­щати права українських мас, та приймаючи від них скарги, представники загально-імперської влади перебирали на себе функції з’їздів та представ­ництва, що було ніби зайве і не могло збудити симпатій з боку російських урядовців, які намагалися встановити й встановили на Україні загально-імпер­ські порядки, а з цими порядками не гармоніювали такі установи Гетьман­щини, як різні ради, з’їзди та представництво. Підо впливом таких зовніш­ніх причин та обставин внутрішнього життя, як от занепад суспільних низів та їхнє закабаления на службу великому земельному капіталові, ради, з’їзди та представництво потроху зійшли із сцени; тільки вибори священиків та дячків та (не скрізь) нижчої старшини були невеликими залишками та нага­дуванням про давнє народоправство" ^,), Не можна не погодитися, що ці при­чини багато важили в процесі занепаду ради старшини.

У „Центральныхъ учрежденіяхъ Украины" М. Є. Слабченка один розділ присвячено і „Генеральнымъ урядамъ". Цей великий розділ має близько 20 сто­рінок Друку_в²). Тут я схарактеризую й оціню його по змозі стисліше. Свій виклад автор починає з характеристики окремих генеральних урядів; серед них насамперед схарактеризовано генерального обозного. У цій характери­стиці важко погодитися з тим, що „у відомстві генерального обозного було вза­галі всеньке військове управління Гетьманщини" та що „під час війни обоз­ного вважали за головного військового командира"³). Очевидно, ці твер­дження правдиві тільки щодо тих випадків, коли генеральний обозний був наказним гетьманом у певнім поході; але в інших випадках він був тільки начальником гармати. Далі автор каже про генеральних осавулів. Його характеристика цього уряду сумнівна, бо він погоджується з Костома­ровим, гадаючи, „що на кожнім боці Дніпра було по генеральному осавулу". Свою думку автор підпирає покликанням на статті 1659 р. Але треба ска­зати, що в цих статтях позначилася цілком ? своєрідна ситуація Переяслав­ської ради 1659 ρ._l де, призначаючи генеральну старшину, стежили за тим, щоб були репрезентовані обидві сторони Дніпра. Але згодом, коли на кож­нім березі стало по Гетьманщині, кожна мала й по два генеральні осавули. Неясно визначає автор функції цього уряду, кажучи, що „генеральні оса­вули мали керувати піхотою й кіннотою η українській армії", та надто уза­гальнює окремі випадки, коли пише, що мали вони „розсилати універсали та видавати їх з приводу скарг на старшину" *).

За осавулами йдуть хоружі й бунчучні. Про перших кажучи, автор поми­ляється, коли гадає, що в XVIll ст. було по 2 хоружих — цього не бувало; та не зовсім правий він, роблячи з генерального хоружого помічника гене­ральних осавулів, бо становище його було аналогічне становищу генераль­них осавулів і їм не підпорядковане. Щождо генерального бунчучного, то не доведено, що йому були підпорядковані бунчукові товариші.

Далі — про генеральних суддів, підскарбія й писаря. Про характеристику генеральних суддів не скажу нічого. Уряд генерального підскарбія автор докладніше схарактеризував у своїм пізнішім творі, що про нього ще каза­тиму. У характеристиці генерального писаря автор, на мій погляд, недооцінює вийнятковість становища, що його займав І. Виговський за Б. Хмельницького.

Закінчивши коротку характеристику окремих генеральних урядів, М. Є. Слаб- ченко починає описувати, як вони проходили службу. „Підносилися посту- пінпо від генерального бунчучного до генерального обозного" ^,)∙ Але автор тут таки додає, що правило це раз-у-раз порушувалося. Я ще категорич­ніше підкреслю це порушення, завваживши, що ми не знаємо, щоб хтось цілком пройшов усі уряди від бунчучного до обозного. Можна говорити лише про тенденцію переходити з нижчих урядів генеральних до вищих, але пере­хід не був правильний і не поступінний, уряд за урядом. „Система гене­ральних урядів на Україні, — каже автор. — була реальна. Кожний із гене­ральних урядів яідав тільки певну категорію справ. Генеральний писар готу­вав та доповідав справи, судді вирішували судові справи τoιup. Відаючи спою галузь управління, кожний уряд не втручався до компетенції іншого, проте a priori можливе було сполучення, зокрема тимчасове виконування якогось іншого уряду до гетьмана включно"²). Далі автор розвиває цю думку: „Кожне відомство було бюрократично організоване. Кожний генеральний старшина мав у своїм відомстві вирішальну владу, йому допомагала пора­дами колегія підлеглих йому осіб, а ухвали виконувала канцелярія. Канце­лярії були у всіх генеральних чинів, опріч хіба генеральних хоружого й бун­чучного. Генеральну старшину в її галузі діяльности не обмежував ніхто, хіба що гетьман, а гетьмана за § 10 Коломацьких статті в старшина мала навіть контролювати"³). Багато тут є думок, на мій погляд, помилкових. У моїм викладі про окремі генеральні уряди, з численного фактичного мате- ріялу, що його я там наводжу, видко, я гадаю, що якраз генеральна стар­шина насамперед була гетьманськими радниками; крім того, вони виконували найрізноманітніші справи, раз-у-раз незмірно далекі від їхньої компетенції, їхня компетенція не заваджала їм це робити, отож, очевидно, стояла далеко не на першому плані. Щождо бюрократичної організації їхніх відомств, то, на мою думку, треба б періодизувати це явище: коли у XVIII ст. такі канцелярії при генеральних урядах існували справді, коли р. 1763 органі­зовано навіть невеличку канцелярійку при таких „безкомпетентних" урядах,

’) с. 61. ^a) Ibidem. ’) с. 61—62. як генеральні осавули, хоружий та бунчучний^,), то в XVII ст. безперечне лише існування канцелярії військової на чолі з генеральним писарем.

У дальшім абзаці М. Є. Слабченко пише, що „всі генеральні уряди об’єд­нувалися в окремій колегіальній установі, що називалася Генеральною Вій­ськовою Канцелярією'*...²). Я б сказав, що не всі, бо до Генеральної Канцелярії належала звичайно, після її організації по Скоропадському, лише частина генеральної старшини, інші, засідали в Генеральному Суді. Та й вза­галі засідати в Генеральній Канцелярії генеральна старшина стала лише після Скоропадського. Розібравши спосіб діловодства в галузі управління окремих генеральних старшин, автор зазначає „ту обставину, що справді погляди мас неохоче мирилися з автономією генеральної старшини, одверто визнаючи її тільки за генеральними суддями, а всіх інших поєднуючи в одну колегію....Залежне і навіть підлегле становище генеральної старшини вияв­лялося ще і в тім, що старе українське право не знало окремої відповідаль- ности генеральної старшини, крім як загальна'*⁸). Ці погляди, мені думається, дещо розходятея з оцінкою реальної компетенції окремих генеральних стар­шин у цього самого автора. А я гадаю, що коли він тут погоджується з цими „правними поглядами мас" (ці погляди, слід думати, йшли за тра­дицією, але і за автором „межа компетенції кожного старшини визначалася не конституціями, а покоїлася на традиції^-) ’), то він має тут більше рації.

Відзначаючи велике значіння генеральної старшини; одеський учений зазна­чає, що за Острозькою умовою „ухвали гетьманів треба було виносити за згодою старшини"; що „за арт. З Конотіпських статтів гетьмана позбав­ляли права провадити міжнародні стосунки, не вислухавши ради старшини. Арт. 12 переяславських пактів знову ухвалював, що гетьман не міг нікого з військових урядовців карати без суду й поради старшинської ради"⁵). Тут автор ототожнює колегію генеральної старшини з радою старшини і я мушу констатувати тут свою цілковиту з ним згоду. Він далі каже про значіння та про принципи обрання і зміни генеральної старшини. Щодо обрання, то автор знає обрання на генеральній раді, призначення від гетьмана та від центрального уряду. Він зовсім забуває про обрання на старшинських радах, де генеральну старшину раз-у-раз обирали. Щодо обрання на генеральній раді, то автор пише так: „при такому способі, коли падав гетьман, подавався на демісію й усенький склад генеральної старшини". Разом із тим він ого­ворюється, що бували й вийнятки з цього правила. Я думаю що важко знайти приклад повної зміни генеральної старшини на генеральній раді при обранні гетьмана. У думці про демісію й відмовлення від урядів під час зміни гетьмана є дещо від поглядів про сучасні порядки в країнах парля- ментарного устрою. На Україні ж XVH ст. на радах генеральних скидали

’) Див. розділ 11 інструкції цій гснеріАьній старшині з 5 грудня 1763 р. в моїй праці „Генеральна старшина на Лівобережній Україні XVlI-XVIll ст." — Праці Комісії..., в. II. с. 175. ’) с. 62. ’) с. 63. ♦) Ibidem. ^s) Ibidem.

лише декого з генеральної старшини, очевидно, осіб у даний момент непо­пулярних. Призначав генеральну старшину й гетьман. „До чинів, що їх при­значав гетьман, належав переважно генеральний писар... Можливо було при­значення й інших військових чинів, чи одразу всіх, чи окремих старшин. Бруховецький, приміром, призначив усю генеральну старшину, Самойлович — тільки декого" ^,). Справді, на уряд генерального писарства найчастіше при­значав гетьман ²). Я не знаю, як було з призначенням старшини за Бруховець- кого, це питання ще не висвітлено. А втім, думається, часто бувало, що гетьман тільки затверджував кандидата старшинської ради. Так само було і з призначенням від імперської влади у XVIII ст. — здебільшого це було затвердження одного з кандидатів української ради старшини.

Характеризуючи далі генеральні уряди. М. Є. Слабченко зазначає, що їх не передавали у спадщину; каже, кого саме треба було обирати, і повер­тається до конституції 1710 р. „Конституція 1710 р.,— каже пін, — зовсім не підтримувала того, щоб генеральні уряди збиралися тільки ad hoc. Нав­паки, там висловлено погляд, що генеральні старшини завсіди мають засі­дати як окрема колегія. Цим поясняється між іншим той факт, що в консти­туції 1710 р. не знаходимо ані слова про діяльність кожного з генеральних старшин зокрема, а тільки про їхню солідарну чинність, до того ж підкре­слено, що колегія генеральних старшин є цілком самостійний організм. Тут важила не компетенція кожного старшини, а загальні для всієї Гетьманщини справи, що були в відомстві всіх старшин одразу” ')· Думається, що наве­дені факти свідчать про те, що колегія генеральної старшини є передусім дорадчий орган, одна з форм діяльности ради старшини. А втім, автор, як видно, цього висновку не робить, бо тут таки каже; „проте і в конституції 1710 р. і в маніфесті 1721 р. Генеральна Військова Канцелярія є передусім орган виконавчий, бо за законодавчий орган хартія 1710 р. вважала народне представництво“¹). Для мене незрозуміле це ототожнення колегії генераль­ної старшини з Генеральною Військовою Канцелярією, бо, повторюю ще раз, до складу Генеральної Канцелярії ніколи in corpore (опріч часів Полуботка) не належала генеральна старшина; про Генеральну Канцелярію конституція 1710 р. взагалі не згадує. Зазначу також, що Бендерська конституція не дає під­стави вважати колегію генеральної старшини за орган виключно виконавчого характеру. Вона виразно каже, що ця форма ради старшини розглядає справи в межичассі між з’їздами старшинської ради, тобто „публичные справы скорого управленія, отпреставленія и отправленія потребуючіе”. Це ще не свідчить про те, що ця колегія мала тільки виконавчі функції.

А що автор ототожнює колегію генеральної старшини з Генеральною Військовою Канцелярією, то він решту сторінок розділу про „генеральні уряди'* присвячує цій установі. Тому я не піду далі за ним і не даватиму

’). с. 64. *) Хоч бувало, що обирали його й на генеральних радах (р. 1С60 — П. Тетерю)

та на радам старшини (р. 1739 — А. Безбородька). ³) с. 66. *) Ibidem. докладної характеристики установи, що потребує спеціяльного дослідження. Відзначу лише деякі частини цього викладу й деякі окремі вислови, про колегію генеральної старшини. Приміром, автор говорить про Комісії при Гене­ральній Канцелярії. До них він застосовує й „Комісії XVIlI ст.» що тим­часово заступали гетьманів", і наводить приклади, коли від'їздив Розумов- ський і правили Україною такі Комісії’)· Мені здається, що тут не було виді­лення окремих Комісій, а покладали на „присутствіе" Генеральної Військової Канцелярії ці обов’язки тимчасового управління Україною. „Кожний гене­ральний уряд, — каже автор,— в силу того, що це був генеральний уряд, мав право засідати в Генеральній Канцелярії, а з XVllI ст. навіть не право, а обов’язок"²). Я з цією думкою вже вище полемізував. Тут зазначу також, що оббв’язок засідати. в Генеральній Канцелярії мали не всі генеральні старшини, а тільки спеціяльно призначені. Це було після Скоропадського, а до того часу ніяких засідань Генеральної Канцелярії я не знаю. Далі, говорячи про межі гетьманської влади, автор пише між іншим таке: „у XVII ст. генеральна старшина функціонувала як окремі уряди, а як колегія працю­вала надзвичайно рідко" ³). Автор тут виразно пише про XVIl (а не XVlII) ст. — це видко з контексту попередніх і дальших речень. Я це підкреслюю для того, щоб сказати, що моя думка про це — цілком протилежна. У моїй праці наведено багато даних про діяльність у XVlI ст. саме колегії гене­ральних старшин, а розгалуження їхньої компетенції виявлялося ще мало. Але XVHI століття принесло більшу спеціялізацію генеральної старшини, організацію системи відомств у більшої частини з них і до того ж збори частини їх у Генеральній Канцелярії, як учасників її правління, а частини в колегії Генерального Суду.

На цьому я закінчу розглядати погляди й думки, що стосуються до моєї теми, в „Центральныхъ учрежденіяхъ Украины" М. Є. Слабченка.

Цьому самому авторові довелося присвятити ще кілька сторінок темі про старшинську раду. Ix знаходимо ми в т. IV його „Организации хозяй­ства Украины". Розглядаючи фінансову організацію України-Гетьманщини, автор не проминув і з’їздів старшини. Визначивши з'їзди, як орган великої земельної буржуазії, він каже: „До них доводилося звертатися і владі. Тому, що влада казала про захист старовинних порядків та прав козацтва, і зби­ралася берегти їх від стрясінь, старшини, що з’їздилися, могли вважатися за представників козацтва, і на козацтво без нього і його ватажків та началь­ників не могли впасти жодні податки, якщо на це не було їхньої згоди. А що на Гетьманщині в XVII ст. були певні угруповання партійного харак­теру, то з формального погляду за старшиною не можна було не визнати прав на представництво" [††]). Ця позиція поєднується з аналогічними погля­дами акад. М. Грушевського.що про них я вже вище писав. Отож із ними погодитися не можна з міркувань, висловлених раніше.

„Даючи справоздання ' про свою діяльність, старшина на з’їзді розв’язу­вала питання і про оподаткування та видатки. Це не значило, що учасникам з’їзду по праву належала ініціятива в фінансових справах: з’їзди спочатку збиралися порядком управління. Але участь у з’їзді мала не абиякі юри­дичні наслідки, бо, висловлюючи згоду на заведення того чи того податку або на ту чи ту витрату, старшина, що з’їздилася, виправдувала й те й те. З’їзд отже, навіть коли безпосередньо і не брав участи в фінансових спра­вах, своїм розглядом санкціонував діяльність гетьмана та й його уряду в справах публічного господарства** '). Це — цілком справедливо. Зазначивши далі, що „старшинські з’їзди не виявляли серйозної „встречи" центральній українській владі** (з цим погодитися не можна — суперечки іноді були дуже гострі), автор пояснює це тим, що гетьмани могли обійтися без згоди стар­шини й її ухвали. На мою думку, далеко не завсіди, бо навряд щоб скли­кали раду старшини тільки на те, щоб почути пораду, а довгий розгляд при­міром, отої справи про оренди свідчить, що гетьман не міг обійтися в цій справі й без її санкції. У раді старшини мусів брати участь і гетьман, на її зборах він подавав пропозиції. „До вотування справа, як видно, не дохо­дила, до того ж у всякому разі не зачіпали питання про утримання гетьмана, а ні старшини, а ні місцевих бюджетів тощо**²). Елементи голосування, як я показував, були, хоч до правильного вотування справді не дійшло.

„У XVHIct. з’їзди мусіли дещо змінити свою фізіономію", — каже автор ³). І далі характеризує положення про з’їзди в артикулі 6 Бендерської консти­туції. На закінчення автор заявляє, що у XVHI ст. був міцний вплив росій­ського уряду,..що йому зручніше було провадити справи не з національними зборами, а з номінальними правителями Гетьманщини, надто тому, що Геть­манщину стали вважати за „завоеванную область". Санкція з’їзду перейшла до російських резидентів та головнокомандувачів** ’).

Я хочу звернути.увагу читача на те, автор тут а ні слова не каже за „пред­ставництво" в тій концепції, яку він давав у „Центральныхъ учрежденіяхъ Украины". Справді бо, там він за „представництво" вважав з’їзди для ухва­лення оренд і там він характеризував „представництво" положеннями кон­ституції 1710 р. А тут, в „Организации хозяйства Украины" М. Є. Слабченко конституцією 1710 р. характеризує з’їзди старшини. На мою думку, треба було б визнати, що автор зрікся тут помилкового відокремлення „представ­ництва" від з’їзду, що його насправді життя не знало. Але в одній з при­міток до цієї книги, присвяченій полеміці зо мною, М. Є. Слабченко закидає мені, що я не відрізняю раду старшини від з’їздів і від „представництва", „як це мало місце р. 1693 та намічено в конституції р. 1710" ^ь). Цей закид вносить повний дисонанс у позицію самого автора в т. IV „Организации хозяйства Укра­ины"; адже в цій же книзі він не знає представництва і на підставі Бендерської конституції характеризує старшинські з’їзди. Отже я думаю, що автор правий в останньому разі, а його закид мені — цілком несправедливий.

У вищезгаданій примітці М. Є. Слабченко закидає мені ще змішування ради старшини з з’їздами та з генеральною старшиною. Це правда, я змі­шую і об’єдную ці різні форми одного інституту — ради старшини. Грань між ними провести важко: вони непомітно переходять із одної форми в другу, Скажімо, приміром, як кваліфікувати раду, що на ній присутні 8 генераль­них старшин та 1 чи 2 полковники? Це буде засідання генеральної старшини чи ради старшини (ідучи за концепцією акад. Слабченка)? А якщо на ній буде 10 полковників? Як, далі, кваліфікувати раду, де буде генеральна старшина, полковники та 2—3 сотники? Чи — кілька сотників та кілька полко­вих старшин і значних товаришів? Чи в останньому разі буде вже з’їзд? А якщо він відбувається не на свято? Можна б було поставити багато ще запитань, і концепція авторова на них відповісти не зможе. Не зможе, думаю я, бо це все різні форми одного інституту.

Все в тому самому томі IV „Организации хозяйства Украины" знаходимо й характеристику одного з генеральних урядів — генерального підскарбія’)· Автор починає з історії цього уряду, зазначаючи, що за Богдана Хмельниць­кого знаходимо тільки військового екзактора. Як я зазначав, трапляються згадки про підскарбія й тоді. Далі йдуть згадки про подібні уряди при Ви- говському й Ю. Хмельницькому. „Але справжнім підскарбієм, з таким самим титулом, був з 1663 р. Роман Ракушка"²). Характеризуючи діяльність Ра­кушки, автор відзначає, що „таким чином предуказувалася форма, що з неї скористувалися у XVIII ст." ³). Конституція 1710 р. згадує за підскарбія. Цей уряд постає допіру р. 1728. Далі автор дає характеристику цього уряду. Цінність її треба підкреслити, бо раніше за працю М. Слабченка панував у науці цілком помилковий погляд О. Лазаревського що, характеризуючи „нескладні обов’язки Марковича на уряді генерального підскарбія", писав, що ця посада „залишилася без ніякого значіння: одинацять років займав цю посаду Андрій Маркович, не маючи, очевидно, жадного стосунку до того скарбу, що його мав він охороняти"... ’). Так само й акад. М. ГрушсвськиЙ гадав, що посади генеральних підскарбіїв „лишилися чималою мірою титу- лярними"ⁱ). 1 так само й я стояв на цій позиції у своїй роботі про гене­ральну старшину на Лівобережній Україні. 1 треба було перегорнути грубі книги Російського „Древлехранилища", щоб переконатися в цілковитій по­милковості цього погляду, у великій активності підскарбіїв (і Марковича зокрема), у складних і численних обов’язках фінансового управління, що на них лежали. М. Є. Слабченко за цією помилкою не пішов. Він відзначив ак­тивну діяльність підскарбіїв, і особливо високо ставить А. Марковича. Він дає характеристику цього уряду, зазначає, що була канцелярія при підскар­біях, пише про рангрві маєтності на цей уряд, перераховує відомих йому носіїв цієї ранги. Цілком правдиво автор відзначає велику залежність гене­ральних підскарбіїв від імперської влади. Дещо спірною й недоведеною здається думка авторова, що підскарбій „не стільки зосереджував у своїх руках усі прибутки, скільки облічував ресурси країни, не стільки цікавився видатками, скільки операціями" ’). Сказавши про залежність підскарбіїв од Генеральної Військової Канцелярії, схарактеризувавши сумарно обсяг їх компетенції, автор заявляє, що підскарбії керувалися інструкцією 1734 р. Ця інструкція говорить про збирання до скарбу покуховного, скатного, роз* мірового та инших поборів. Про загального змісту інструкції 1729 та 1760 рр. М. Слабченко ще не знає.

Подавши цю характеристику поглядів М. Є. Слабченка на раду старшини та її членів, переходжу до останньої праці, що почасти стосується до моєї теми, до розвідки відомого знавця Хмельниччини — львівського вченого І. П. КриП'Якевича (у своїм викладі літератури питання я не характеризую по­гляди окремих наукових шкіл, це незручно робити за такого стану, коли самі згадки й побіжні характеристики нашого інституту знаходимо в 2— З дослідників). Я маю на увазі його „Студії над державою Богдана Хмель­ницького" і саме студії про раду й генеральну старшину²). В цих працях автор говорить і про генеральну і про старшинську раду, але більше уваги від­дає першій із них. Про старшинську раду він каже, що такі ради „бували вже в період перед Хмельниччиною, — тепер цю форму нарад гетьман Богдан Хмельницький форитує спеціально і старається заступити нею чорну раду" ³). Автор перераховує знайомі йому випадки діяльности старшинської ради за Б. Хмельницького. „Всі наші звістки про раду старшини дуже загальні і небагато можна сказати про її організацію", констатує він ^,)∙ У складі її І. Крип’якевич знає полковників, генеральну старшину, старшину взагалі. Най­нижчий уряд члена ради старшини — це уряд сотника. Скликав раду гетьман; інколи заздалегідь складувано порядок денний.її зборів. Гетьман мусів дуже зважати на старшинську раду. „Але під кінець гетьманства Богдан мав вже таку силу, що міг легковажити і старшину і не подавав її раді усіх справ" ^[‡‡]). Доводять це скарги Тетері на подібні порядки та згадки про них згодом гетьмана Виговського. Отож — констатує автор, за Хмельницького бачимо три періоди — панування генеральної ради, згодом ради старшини, згодом — Хмельницький править сам „як повний монарх"⁶).

По цьому автор переходить до окремих генеральних урядів. Він характе­ризує в коротких рисах їхню компетенцію до 1648 р. А далі подає вельми інтересний список старшини, що посідали генеральні уряди, зазначаючи де­тально всі відомі йому випадки їхньої діяльности. Після цього автор спро­бував дати характеристику компетенції цих урядів на підставі зазначених

265 фактів їхньої діяльности. Зробити цс не легко, бо все ж ці факти, що дійшли до нас за добу Б. Хмельницького — не численні. Найбільше наш учений може сказати про діяльність генерального писаря, бо яскрава постать носія цього уряду І. Виговського і його впливове становище за тих часів дають далеко більше матеріялу, щоб висвітлити сферу його компетенції. Зокрема інте­ресні рядки про порядок державного листування за Хмельниччини, і про факти, коли писар контрасигнував гетьманські універсали. На закінчення своєї праці автор згадує за діяльність і організацію військової канцелярії, що на чолі її стояв генеральний писар.

Загалом розвідка 1. Крип'якевича систематизацією матеріялу богато дає для з’ясування діяльности ради старшинської за бурхливих часів Хмель­ниччини.