Володимир Саюк, м. Вишгород, Київська область. ІРПІНСЬКА БИТВА 1323 РОКУ (наукова стаття)

В українській історіографії досить багато “білих плям", які з часом обростають стереотипами або ж невірними, інколи просто фантасти­чними, трактуваннями. До таких “білих плям" належить й Ірпінська битва.

Інформацію про битву під Ірпенем зберегли т. з. литовсько -руські літописи, зокрема, Літопис Археологічного товариства, Літопис Ра- чинського, Ольшевський літопис, Рум'янцевський та Євреїновський літописи (1). За ними великий князь литовський Гедимін, виступивши проти київського князя Станіслава, здобув Овруч та Житомир і рушив на Київ. Князь Станіслав, з'єднавшись зі своїми союзниками — пере­яславським князем Олегом, брянським Романом і волинським Левом, зустрів противника на річці Ірпінь “под Белым городом у шести милях от Киева" (2). Битва завершилася на користь литовців, князі Лев та Олег загинули, а Станіслав із Романом втекли до Брянська. Після цьо­го Гедимін оточив Білгород, який відразу здався, і рушив до Києва, під яким простояв місяць, доки кияни не здали місто і присягнули йому на вірність. Слідом за Києвом капітулювали Вишгород, Черкаси, Ка­нів, Путивль, Слеповрод, Переяслав. А Гедимін поставив в Києві князя Ольгіманта Міндовговича Гольшанського (3). Князь Станіслав виїхав з Брянська до Рязані, де одружився з дочкою рязанського князя Івана і по його смерті став великим князем рязанським (4). Усі п'ять перелі­чених літописів подають однакову інформацію, але жоден із них не подає дат. Ці хроніки збереглися у пізніх списках початку ХѴІІ ст. (почерки — півустав ХѴІ ст. та скоропис ХѴІІ ст., папір — 1575­

1586 р.р.) (5), але укладені вони значно раніше.

З цих літописів почерпнув інформацію автор Хроніки Биховця (названій так за ім'ям Олександра Биховця, її власника у 1830-х р.р.). Сама хроніка пізня, це польський переклад виписок з оригінальних текстів, переписаний у 1570-і р.р. (6). Інформація про Ірпінську битву також подана без дати (7).

Напевно з Хроніки Биховця почерпнув інформацію Алессандро Гваньїні (1538-1614 р.р.), італійський офіцер на польській службі, ав­тор “Хроніки Європейської Сарматії” (1578 р.) Він уперше датував похід Гедиміна й битву 1304 р. (9).

Мацей Стрийковський (1547-1593 р.р.), будучи краще обізнаним з давніми літописами, у своїй хроніці (1582 р.) датував битву 1320 р. Він подав також більш детальну інформацію про хід битви та участь у ній татарського загону на боці князя Станіслава (10). На жаль, невідомо звідки він узяв цю інформацію.

Свідчення про битву, переписану з М. Стрийковського, подав “Синопсис” (1674 р.), можливо, складений архімандритом Киє­во-Печерського монастиря Інокентієм Гізелем (1600-1683 р.р.) (11).

І вже наприкінці XVIII ст. автор полемічного художнього твору, ві­домого як “Історія Русів”, можливо, Георгій Кониський (1717­1795 р.р.), дофантазував реляцію про битву, протилежну всім попере­днім “Литовський князь Гедимін року 1320-го, прийшовши в межі Малоро­сійські з воїнством своїм Литовським, з'єднавшись із Русичами, які були під командою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковни­ків Громвала, Турніла, Перунада, Ладима й інших, вигнали з Малоросії Та­тар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над рікою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські. По тих пере­могах поновив Гедимін правління Руське під начальством вибраних від на­роду осіб, а над ними поставив намісником своїм з Руської породи князя Ольшанського, після якого були з тої ж породи багато інших намісників і воєвод" (12).

Подібну реляцію помістив Максим Берлінський (1764-1848 р.р.) у своїй історії Києва (1799 р.) (13). Микола Карамзін (1766-1826р.р.) по­дав відомості про цю битву, не вдаючись до аналізу джерел, зазначи­вши, що здобуття Києва Гедиміном було звільненням його від монго­лів (14). За ним це повторив Михайло Максимович (1804-1873р.р.) (15).

З істориків першим зробив глибокий аналіз інформації про битву Володимир Антонович (1834-1908 р.р.), який дійшов висновку, що розповідь про неї та її учасників — київського князя Станіслава та пе­реяславського князя Олега — цілком вигадані (16). Йому заперечив Микола Дашкевич (1852-1908 р.р.), спираючись на звістку Межигірсь- кого рукопису про здобуття Гедиміном Києва, інформація про яке була незалежною від литовсько-руських літописів (17). Дослідник мав на увазі літопис Іллі Кощаківського, складений в Межигірському мо­настирі, який охоплює 1608-1700 р.р., але перший список цього літо­пису містив інформацію про події за 1293-1620 р.р., там під різними датами (1333, 1340, 1341 р.р.) з дещо відмінними варіантами описане здобуття Гедиміном Києва.

У 1912 р. вийшла праця про Київську землю приват-доцента Оде­ського університету, згодом незаслужено забутого і безпідставно реп­ресованого історика Павла Клепатського (1885 р.-після 1938 р.) (18), в якій він розглянув полеміку між обома дослідниками і, вказавши на вразливі місця обох, залишився прихильником версії В. Антоновича (19). Сумнівався у історичності князя Станіслава і здобутті Києва Ге- диміном і Михайло Грушевський (1866-1934 р.р.), детально аналізую­чи аргументи М. Дашкевича і відомості Межигірського рукопису (20).

Ця дискусія триває досі. Частина сучасних дослідників заперечу­ють факт існування князя Станіслава (21). Існують сумніви у самому факті походу Гедиміна на Київ, не кажучи вже про його датування. Однак запис у Любецькому пом'янику князя Івана Станіславича, а також згадка Афанасієм Кальнофойським у числі ктиторів Киє­во-Печерського монастиря самого князя Станіслава не залишають сумнівів щодо існування цього князя (22). Такі потрійні збіги просто виключені.

Як зазначив львівський історик Леонтій Войтович “Те ж стосується й інших фрагментів літописного тексту: Путивль згаданий як київський пригород, позаяк у даний момент Київське князівство тримала путивль­ська династія Ігоревичів. Тому цей аргумент В.

Складніше визначити дату походу Гедиміна на Київ. Ціла низка дослідників, розглядаючи цей похід як історичну реалію, датували його по своєму. Зокрема, Олександр Рогов — 1322 р. (28), Леонтій Войтович — початком 1323 р. (29), Фелікс Шабульдо — 1324 р. (30), Ромуальдас Батура — близько 1325 р. (31). Мабуть-таки битва відбула­ся не пізніше 21 травня 1323 р., бо з листа польського короля Владис­лава Локєтка до римського папи Іоанна ХХІІ, зазначеного цією датою, випливає, що один із учасників битви — луцький князь Лев Юрійо­вич — на той час був покійним (32). Залишається уточнити, що Геди- мін, “піде на другому тижні по Великодню (тобто після 27 березня) на князя Станіслава київського”, тобто битва на Ірпені і загибель князя Лева Юрійовича мали місце між 27 березня і 21 травня 1323 р., десь наприкінці квітня і на початку травня.

Узбек (1282-1342 р.р.), який займав золотоординський престол у 1313-1342 р.р. був, безперечно, наймогутнішим із правителів Золотої Орди, при якому ця держава досягла найбільшого розквіту (33). З цієї причини князь Ольгімант-Михайло Міндовгович, зайнявши київський престол навесні 1323 р., незабаром його утратив.

У 1362 р., після битви на Синіх Водах, майже вся нинішня Право­бережна Україна перестала платити ординську данину-вихід (Галиць­ко-Волинська держава у 1253-1260, 1263-1264 р.р., а потім знову у 1300 р. звільнилася від ординської опіки, але Узбек у 1324 р. відновив цю залежність). У 1362 р. у Києві з'явився князь Володимир Ольгердо- вич, який спочатку періодично продовжував платити ординську да- нину-вихід і карбував монету, набиваючи свій знак на аверсі ординсь­ких грошей. І лише після 1380 р. Київщина та Чернігівщина перестали бути ординськими васалами. Велике князівство Московське та його сусіди залишалися ординськими данниками до 1480 р.

Це, звичайно, не зменшує значення битви на р. Ірпені.

Залишилося відповісти на найбільш складне питання — де саме відбулася Ірпінська битва 1323 року? Безумовно, вона відбулася на річці Ірпінь недалеко від Києва. Це могло статися тільки у двох міс­цях.

Археологічні дослідження давньоруського Білгорода (І. П. Хрущов, В. Б. Антонович, В. В. Хвойка, Б. О. Рибаков, Ю. С. Асеєв, П. А. Раппопорт, Д. І. Бліфельд, Г. Г. Мезенцева) торкалися самого городища давнього міста та його посадів і, зрозуміло, що місця побо­їща у заплаві Ірпеня не виявили.

За М. Стрийковським битва відбулася за шість миль від Києва. Ки­ївський Синопсис повторив цю інформацію, подавши, що битва мала місце за шість миль або 30 верст від Києва. Тобто відстань від міста Києва до місця битви складає приблизно 45 км. За М. Карамзіним битва відбулась за 25 верст від Києва, тобто біля 37.5 км. Кілометровий стовп на сучасній автодорозі на острові Ірпеня біля села Демидів роз­ташований на 37-му кілометрі від Києва. Враховуючи, що на той час дороги були не такі прямі (місцевість була значно лісистою), то скла­дається, що Ірпіньська битва 1323 року проходила на острові одной­менної річки біля сучасного села Демидів.

На користь Демидова свідчить наступна інформація Л. Похилевича. На острові, утвореному двома рукавами Ірпеня, біля села Демидів до початку ХІХ століття був розташований скит Межи­гірського монастиря з двома дерев'яними церквами Усікновення голо­ви Іоанна Предтечі і Різдва Пресвятої Богородиці, які існували з неза­пам'ятних часів (38). Церкви Усікновення голови Іоанна Предтечі за­звичай ставили для вшанування загиблих вояків. Межигірському Спа- со-Преображенському монастирю на дочірніх засадах належали три монастирі і тільки один скит (39). Останній проіснував до 1786 р. (часу закриття Межигірського монастиря). А церкви скиту були розібрані, з них до 1800 року була побудована у Лютежі одна Богородицька церк­ва (40).

Під час козацької революції 17 липня 1651 р. в Демидові і біля річ­ки Ірпінь відбувся бій козаків і литовського війська Вінцента Гонсєвсь- кого, який йшов з Чорнобиля на Київ. Козацькі полковники Антон Жданович і Філон Гаркуша переправили свої сили на правий лютезь- кий берег через міст на Ірпені (за свідченням старожила О. І. Пашука у 1931-1932 р.р. довжина мосту через рукав Ірпеня і болотисту заплаву до острова сягала 200 метрів), викопавши шанці на лівому березі й забезпечивши їх прикриттям, яке завзято боронило переправу, отр и- муючи по мосту підкріплення. Після цієї битви біля урочища Старий Демидів, де чорнобильська дорога пересікає річку Кізку, північніше у 150 сажнях знаходиться у дрібному дубовому лісі скупчення великої кількості (понад 200) давніх могил (41). Але з інформації московського посланця Г. Богданова виходить, що реляція В. Гонсєвського до князя Я. Радзівілла видавала бажане за дійсне. Ф. Гаркуша відстояв перепра­ву, ірпінський міст було спалено і противник не зміг переправитися. Київ, залишений полковниками після ради з генеральним писарем Іваном Виговським, зайняло військо князя Радзівілла, яке йшло лівим берегом і переправлялося біля Вишгорода (42).

Таким чином, беручи до уваги, що Межигірський літопис майже не приділив уваги ні цій битві, ні інформації про заснування скиту, можна допустити, що скит, де стояли дві дерев'яні церкви з неза­пам'ятних часів, про них Л. Похилевич писав, споруджений в пам'ять полеглих вояків Ірпіньської битви 1323 року.

У лютому-березні 1931 р. було прийнято рішення побудувати гід­ротехнічні споруди Київського укріпрайону для заболочування під с- тупів до переднього краю оборони на заплаві Ірпеня. Планувалося побудувати через річку Ірпінь три земляних греблі: біля хутора Чер­воний, сіл Демидів і Козаровичі (43).

Гребля через Ірпінь біля села Демидів мала довжину 1200 метрів і серед­ню висоту 6 метрів. Траса греблі проходила по древній дорозі з перенесен­ням її на початку на 30 метрів на захід від мосту через старе русло Ірпеня біля вже згадуваного Демидова.

За свідченням старожилів земляна гребля на острові Ірпеня зводилася на місці древніх поховань (плоский курган висотою близько 2 метрів, дов­жиною близько 100 метрів). Насипання грунту виконувалося поверх похо­вань, менша частина плоского кургану пішла у тіло насипу, а більша його частина зосталася в стороні.

Роботи з укладання землі в тіло греблі розпочалися у червні 1931 р. До повені 1932 р. не був закінчений водоспуск (не облаштоване днище), не була зімкнута на руслах річки земляна дамба. Внаслідок проходження повені весною 1932 р. 10 квітня на Демидівській греблі було розмито водоспуск на глибину 6-7 м. і розширені не засипані отвори дамби. Відновлення зруйнованої греблі — земляні й бетонні роботи виконувалися влітку 1932 р. А з 1 листопада при допомозі ра­йонних організацій Димерського району роботи були форсовані й у середині грудня гать була відновлена. До цього терміну були віднов­лені греблі, які одночасно будувалися біля с. Козаровичі й х. Черво­ний.

Повінь 1933 р. була катастрофічною. Прогнозоване Гідрометеоро­логічним інститутом надходження води під час водопілля планувало­ся у 150 м. куб./сек., а фактично було — 660 м. куб./сек. 21 березня до 5 годин коло греблі біля Демидова горизонт води верхнього б'єфу перевищив горизонт греблі з переливом через верх. За півгодини до цього з огляду на підйом води були здійснені заходи для утворення додаткового отвору на острові (була підірвана вибухівка, закладена попередньо в тіло греблі — В. С.). Однак це не призупинило швидкого наростання горизонту води. Прорив тіла греблі відбувся під правим берегом і біля старого русла лівого берега. Протягом однієї години внаслідок переливу води через гребінь загати відбувся розмив землі біля лівого відкрилку водоспуску. Близько 7 годин 21 березня після значного розширення водою отворів у тілі греблі розпочалося падіння горизонту води верхнього б'єфу греблі. Земляна частина греблі біля села Демидів була зруйнована в чотирьох місцях. Біля лівого берега на старому руслі на 60 м. при середній глибині до 7,5 м. На острові в місці штучного руйнування на 65 м. при глибині до 4,5 м. Біля лівого відкрилку водоспуску на 80 м. при глибині до 4,5 м. У місці переливу біля правого берега на торф'яній основі на 75 м. при глибині 5 м.

Через відсутність своєчасного фінансування відновлювальні робо­ти по Демидівській греблі розпочалися у другій половині липня 1933 р., а закінчити їх потрібно було до зимових морозів. Підвезення грунту на острів, де вибухом, а потім повеневими водами було створе­но отвір у 65 м., найближчим часом стало неможливим, як із лівого, так і з правого берегів через розмиви греблі в цих місцях, які потрібно було засипати землею. Розпочав працювати фактор часу. Тому погляд керівників будівництва Демидівської греблі зупинився на плоскому кургані, що знаходився на острові поруч, земля якого пішла на запо в- нення отвору греблі на тому ж острові. Насипний грунт плоского кур­гану розроблявся легко, транспортувати його було недалеко, до того ж твердим покриттям того ж острова, намитого природою. Останки загиблих були перепоховані на сільському цвинтарі Демидова, який донині діючий. Протести грабарів із Лютежа, мовляв, гріх розкопува­ти братську могилу, до уваги не бралися. Так, братське поховання за­гиблих воїнів Ірпінської битви 1323 року через 610 літ пішло у Деми- дівську греблю — гідротехнічну споруду Київського укріпрайону: спо­чатку грунт у греблю з метою його економії насипався поверх древніх поховань — плоского кургану, а потім залишок цього плоского курга­ну пішов на заповнення отвору греблі, штучно створеного вибухом під час небаченого паводку тридцять третього. Прийнятими заходами на річці Ірпінь була відновлена гребля тільки біля Демидова, яка знову піддалася розмиву під час розливу великої води весною 1935 р.

У смузі Київського укріпрайону на річці Ірпінь гребля біля села Демидів виконала певну роль під час війни — на 2 метри була піднята вода, яка заболотила заплаву та завадила німцям 11 липня 1941 р. форсувати Ірпінь і з ходу захопити Київ з півночі та заходу.

Зібрані свідчення учасників й очевидців цієї епопеї з дамбою через заплаву річки Ірпінь від села Демидів у сторону села Лютіж Вишго- родського району Київської області, оригінали свідчень з підписами свідків і витягами їх паспортів зберігаються в Демидівській сільській раді. Там же знаходиться й аудіокасета зі звукозаписом їхніх одкр о- вень. Для підтвердження свідчень учасників і очевидців спорудження вищеназваної дамби рішенням виконкому Демидівської сільської ра­ди створена комісія в складі: голова комісії — Василь Олексійович Дідок, Демидівський сільський голова; члени комісії — Володимир Йосипович Костюченко, депутат Демидівської сільської ради; Всево­лод Глібович Івакін, керівник археологічної експедиції, кандидат істо­ричних наук; Володимир Павлович Саюк, громадський діяч, краєзна­вець.

Зібрані свідчення Івана Григоровича Єрченка, протокол від 12 вересня 2013 р. (44), Оксентія Івановича Пашука, протокол від 12 вересня 2013 р. (45), Євгенії Іванівни Єрко, протокол від 12 вересня 2013 р. (46), аудіокасета зі звукозаписом свідчень І. Г. Єрченка та О. І. Пашука, 12.09.2013 р. (47).

Виписка зі свідчення І. Г. Єрченка (44): “Я живу в смт. Димер, вул. Кошового, 18, 1926 р. н., а батьки мої переїхали із с. Бірки в с. Круги (переселенці із затопленого Київською ГЕС села). Ну, і туди ж, у Кру­ги, переїхав із с. Лютіж Іван Микитович Мельниченко. У той період (1975 р.), я працював головним бухгалтером у республіканському роз­пліднику "Фазан", що в с. Глібовка. Одного літнього дня директор Микола Аксентьєв каже: "Сьогодні по обідній перерві буде у нас ціка­ва зустріч. Доповідь і відповіді на питання надаватиме світового рівня штангіст Леонід Жаботинський. Він відпочиває у санаторії "Зеніт", де спортивна база між с. Глібівка та Ясногородка. Там же він тренує ста­ршого лейтенанта, родом із Білорусії, на штангіста, і з ним тренер збройних сил СРСР". Леонід Жаботинський почав розповідати, як він їздив у Японію, як там живуть люди, про всякі спортивні новини, ню­анси тощо. Тут пролунав дзвінок і директора покликали до телефону. Повернувшись, він каже мені: "У справах викликають у Київ". А я щоби подякував відомому штангісту, потиснув йому руку тощо. Коли закінчилася ця зустріч, мені самому стало цікаво, як ця жива людина може піднімати вантаж у півтони. Я звернув увагу на його руку —вона ширша від моєї, але товщина була у три-чотири рази більша. Поду- малося: скільки ж то м'язів, сили у його тілі, щоби подужати такий вантаж. Після цієї зустрічі я подався у Круги. Там у батька була сади­ба — 65 соток городу. Я на ньому працював, там було 15 соток ягід, квіти тощо. Енергія у мене була велика, тож у Круги я їздив велосипе­дом. Їду по Кругах — на кладці сидить і курить Іван Микитович. А раніше ми жили хата в хату, потім він своє житло продав і купив у іншому місці. Я не міг не зупинитися. Став біля нього і вирішив йому розповісти, хто був нашим гостем і з якою великою людиною позн а- йомився. Він опісля каже: "Я тобі повідаю, як я на грабарці працював, як насипали дамбу між Лютежем і Демидовом". Згадав і прізвища людей, з якими працював".

У протоколі наведено статтю Івана Єрченка "Де підписали мир (версія)", за розповіддю Івана Мельниченка, що була надрукована в газеті "Вишгород" від 28 жовтня 2006 р. (№ 43). "Одного разу житель села Круги Іван Микитович Мельниченко (який родом із Лютежа) розповів мені таку історію. Під час весняної повені на річці Ірпінь із Демидова до Лютежа 2-3 тижні і більше людей перевозили човнами. Дорога Димер-Київ на той час була стратегічною, оскільки кордон Радянського Союзу з Польщею проходив у Житомирській області. Першочерговим завданням стало зробити через ірпінську заплаву великий земельний насип. На той час по ірпінському болоту прохо­дило два русла річки: старе — біля Демидова, а нове — там, де зараз залізобетонний міст. Для спорудження дамби було виділено багато підвід-грабарок із с. Лютіж.

Між старим і новим руслами р. Ірпінь — великий плоский піща­ний курган, довжина якого більше ста метрів. У народі мав назву "Це­рковне". На ньому тоді вже не було ніяких об'єктів, і землю для наси­пу в першу чергу почали брати звідти. Спочатку все йшло добре, по­тім з'явилися людські кістки червонуватого кольору (знак того, що це було давнє поховання). На грабарці працювало багато старих вояків І Світової війни. Вони самовільно побоялися зносити братську могилу, а послали свого обліковця до керівництва. Повернувшись, він наказав: "Усе в дамбу!" Це і не дивно. Імперська Росія, наскільки це було мож­ливо, намагалася викорчувати пам'ятники минувшини, бо завжди була зацікавлена в тому, щоби Україна не мала своєї історії.

Невисокий на зріст грабарник знайшов велику людську кістку (від коліна до стегна) й приставив до своєї ноги: вона була довша, ніж його нога. Із нього почали сміятися, що він, мовляв, годиться в дітки тому далекому предку. Образившись, він хутко відніс знахідку до свого во­за...

Історія України-Русі свідчить, шо на річці Ірпінь загинули татарсь­кі принци Тимур і Дивлат. Можливо, "Церковне" і є братська могила на місці великої битви, з якої почалося визволення України-Русі від татаро-монгольської навали. Археологи повинні здійснити розкопки на місці, де був насипаний курган. На щастя, місце плоского кургану "Церковне" збереглося. Навесні або восени виорані на заплаві землі мали колір торф'яно-темний, а де був насипаний курган — грунт був пісочно-сірий. Якщо їхати з Демидова на Київ, то метрів за 50-70 до мосту із правого боку є підвищення грунту. Це і є місце кургану".

Виписка зі свідчення О. І. Пашука (45): Оксентій Іванович Пашук, на­родився 28 лютого 1924 р., мешкає: Демидів, вул. Садова, буд. 21.

Запитання. Розповідайте, будь-ласка, коли почали дамбу насипа­ти через заплаву річки Ірпінь від Демидова до Лютежа, які це були роки?

Відповідь. Бачте, це ж трудне діло, я тоді пацаном ще був. Десь у 1929 р., а може пізніше.

Запитання. А закінчили коли насипання дамби?

Відповідь. А закінчили... Довго робили... Може 1935 рік.

Запитання. Ви говорили, що 1934 рік?

Відповідь. Може 1934 рік, довго дамбу будували.

Запитання. Звідки брали грунт, з яких місць возили? Крім цього кургану, звичайно. Звідки насипали дамбу?

Відповідь. Брали землю із-під лісу, велося насипання дамби зі сторони Лютежа до нового русла Ірпеня. Брали землю від села Деми- дів, де люди богаті жили, їх розкуркулили, у них забрали їхні землі, там і зараз видно ями розкопані. Насипання дамби велося зі сторони Демидова, через старі русла річки Ірпінь був дерев'яний міст довжи­ною до 200 м. (до острова). По новому руслу річки Ірпінь в начальний період будівництва дамби плавала землечерпалка, яка углиблювала дно річки (мосту не було). Хазяїн землечерпалки — німець Келлер. Коли в Німеччині відбулася зміна влади (до її керма прийшов Гітлер і нацисти), то він землечерпалку продав і виїхав на батьківщину.

Запитання. А зносили курган і землю брали з нього потім?

Відповідь. Коли роботи майже закінчили (не було засипано старе русло річки Ірпінь біля с. Демидів), то перший весняний паводок тро­хи розмив дамбу. За літо до зими дамбу насипали повністю. Так той курган на острові ще не був зайнятий. Наступний весняний паводок сильно розмив дамбу й для заповнення розмивів дамби не вистачало землі. Крім грунту, який брали із села Демидів і біля лісу зі сторони села Лютіж, поча­ли розкопувати курган. Він лентою так тягнувся — через острів до дамби, і на тій стороні дамби також був, довжину мав метрів сто. Розкопали той курган і забрали в дамбу всю землю.

Запитання. І в тій землі із кургану появилися кістки?

Відповідь. Ну, я того не бачив, як вони викопували їх. Але в грунті, привезеному із кургану, бачив кістки і багато їх було, черепи та кості люд­ські. Говорили грабарі, що це напевне побиті поляки. Ми, пацани, туди гуляти ходили, а грабарі катали нас на підводах, так цікаво було катати­ся. А де ці кістки ділися? На цвинтар села Демидів їх відвезли, викопали велику яму й там поховали.

Запитання. Відвезли на кладовище кістки?

Відповідь. Так, але, можливо, щось і в дамбу поклали.

Запитання. Це був 1933 рік, Ви казали?

Відповідь. Так, 1933-й рік, голодовка. Тут народу було стільки, що страшно — сім'ями наїзджали грабарі тії. Голодували люди, їдальня була для них спеціальна.

Виписка зі свідчення Євгенії Іванівни Єрко, 24 жовтня 1925 р.н., адреса мешкання: Демидів, вул.. Київська, буд. 56 (46).

Запитання. Що ви можете розповісти про насипання дамби через заплаву Ірпеня від села Демидів у сторону села Лютіж, чи бачили Ви плоский курган на острові між двома рукавами річки Ірпінь?

Відповідь. Жили ми біля річки і моя мама мене брала часто із со­бою, коли йшла до Ірпеня прати білизну, то весь час в очі мені кидався той плоский курган по праву руку від дамби. Наша хата була третьою від початку дороги на Лютіж. Коли почали дамбу насипати, то в нас у дворі грабарники ставили коней на ніч. А потім нас знесли, так як хата попадала під трасу нової дороги. Нам виплатили компенсацію й ми побудували нову хату на батьківській землі, зараз це вул. Київська, буд. 56.

У Москві, можливо, зберігається крупномасштабна топографічна мапа (1:5000 чи 1:10000) району острова Ірпеня біля села Демидів, 1931 р. знімання, яка б дала можливість визначити точне місце, пло­щу, висоту плоского кургану, тобто визначити об'єм давніх поховань, а також винести і закріпити на місцевості межі братської могили. На жаль, ця мапа, якщо вона збереглася, для дослідників недоступна.

Таким чином, найвірогіднішим місцем Ірпінської битви 1323 року є місце біля переправи через Ірпінь поблизу села Демидів, після чого загиблі воїни були поховані у братській могилі на острові Ірпеня на древній дорозі. До початку будівництва греблі цією дорогою користувалися, але пл о- ский курган з древнім похованням об'їзджали з правої сторони по шляху на Київ. При спорудженні греблі з метою економії грунту ме­нша частина плоского кургану увійшла в тіло греблі, а біль- ша-залишилася на правій стороні і була використана при укладанні грунту в отвір довжиною в 65 метрів, утворений підривом вибухівки і подальшого розмивання греблі повеневою водою. До речі, червоний колір останків (кісток) загиблих, перепохованих на Демидівському сільському цвинтарі, свідчить про древність поховань: майже кожен рік братська могила на болотистій місцині затоплювалась повеневою водою, окиси заліза котрої фарбували в червоний колір останки поле­глих.

Археологічні розкопки, проведені у вересні 2013 року, зрозуміло, ніяких артефактів не виявили: вся велика братська могила на місці битви увійшла в тіло греблі. Із древніх артефактів збереглася бойова сокира, склепана горячим куванням з двох половинок, викопана при прокладанні дренажного каналу (знаходиться у Володимира Костю- ченка, мешканця Демидова) і бердиш (знаходиться у музеї Демидівсь- кої середньої школи). Цей бердиш було виорано десь 20 років тому на відстані за півкілометра від греблі, що можна пояснити дією вибуху, тоді напір повеневої води розмив древнє поховання і відніс на значну відстань бердиш — широку довгу сокиру у вигляді півмісяця, тонку, тому порівняно легку, або воїн з війська князя Станіслава рятувався втечею, його литовські вояки догнали і вбили в сутичці.

Відносно отримання останків загиблих вояків великої битви для визначення часу їх поховання за допомогою ізотопного аналізу, то є можливість розкопати лівий відкрилок греблі, який по свідченню старожила Оксентія Пашука було возведено на древнім похованні, яке будівельники до пори не чіпали, а потім поклали грунт в дамбу відкри­лку поверх залишку плоского кургану. Лівий відкрилок розташовано пе­рпендикулярно основній греблі, він послуговує для спрямування ве­ликої повеневої води у русло річки Ірпінь у районі нинішнього мосту. Розкопки відкрилку не вплинуть на міцність основної греблі, на якій зараз пролягає автомагістраль. Для цього потрібно зняти монолітні бетонні плити кріплення схилів дамби відкрилку (споруджені 1963 р. будівельниками Київської ГЕС), екскаватором зняти насипний грунт дамби відкрилку висотою біля 3-4 метрів, а решту 2 метри —древні поховання повинні дослідити археологи. Викопані останки (кістки) загиблих вояків піддаються ізотопному аналізу, по періоду напівро з- паду вуглецю С14 на вуглець Сіз отримуємо можливість визначити вік поховання останків полеглих. Результати ізотопного аналізу (похибка ± 10 років) остаточно поставлять крапку щодо сумнівів ймовірності місця, де відбулась Ірпінська битва 1323 року. Після закінчення архео­логічних робіт лівий відкрилок потрібно відновити до його первинно­го стану.

У 2023 році виповнюється 700 років Ірпінської битви. До цього часу по­трібно спорудити пам'ятник в честь цієї битви, яка по праву є яскравою сторінкою історії України.