І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТА. СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТА В УКРАЇНІ

Термін "президент " походить від латинського praesidens, що означає, "той, хто сидить спереду", "голова".

Президент - це, як правило, одноособовий виборний глава держави в країнах з республіканською формою правління, який обирається її громадянами або парламентом на 4-7 років.

Політико-правові витоки інституту глави держави сягають періоду зародження держави та права. У процесі еволюції, під впливом різного роду чинників, цей орган сконцентрував у собі значний обсяг владних повноважень, що зумовило його визнання як домінанти в існуючій на той час системі органів публічної влади. В умовах феодального права глава держави був її єдиновладним та повноправним власником. Між ним та державою, зазвичай, формувались приватноправові відносини. Прикладом цього може слугувати відомий вислів французького короля Людовіка XIV - "Держава - це я!". Уже згодом, з розвитком суспільної свідомості та політичної культури, починає формуватися принципово нове політико-правове розуміння глави держави виключно як суб'єкта публічного права.

У літературі з конституційного права вживаються поняття «інститут Президента» та «інститут президентства». З нашої точки зору, слушною є позиція С. А. Агафонова, на думку якого, інститут президентства - це система правових норм, направлених на регулювання суспільних відносин, змістом яких є діяльність Президента України як їх суб'єкта (інший дослідник проблеми - В. А. Шатіло - уточнює, що це норми, які регулюють порядок виборів Президента України, визначають функції та повноваження Президента України, термін його повноважень і порядок їх припинення, його конституційно-правову відповідальність, а також норми, що регламентують діяльність допоміжних органів і, служб при Президентові України¹), а інститут Президента України - це державно-правове утворення в цілісній системі управління суспільством, що складається з найвищого державного одноособового виборного органу та його консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів та служб, наділене конституційно-владними повноваженнями в управлінні державою, характеризується єдністю взаємозв'язків з іншими державними, а також недержавними органами та громадянами, діяльність якого регулюється системою відповідних правових норм.

С. А. Агафонов також висловлює слушну, з нашої точки зору, думку про те, що Президент України є не посадовою особою, а органом держави та частиною державного механізму, тому що тільки держава має виключне право на прийняття законів та інших нормативно-правових актів, обов'язкових для всього суспільства чи його частини. Різновидом таких актів є укази та розпорядження Президента України.

Президент як глава держави є одноособовим інститутом, хоча зустрічаються й інститути колегіального президентства. При цьому має місце розподіл повноважень глави держави між колегіальним органом і головою, що мало місце за Конституціями Уругваю 1917 і 1951 рр. Із 1958 по 1963 рр. колегіальний глава держави функціонував в Іраку. Схожа ситуація на сьогодні спостерігається в Лівії, Ірані та ряді інших, як правило, теократичних республік.

У колишніх соціалістичних країнах роль глави держави виконували постійно діючі колегіальні органи (президії) представницьких органів державної влади або безпосередньо представницькі органи. У тих соціалістичних країнах, де існував одноособовий інститут президента (Чехословаччина та ін.), повноваження глави держави ділилися між президентом і президією. Президії обиралися вищими представницькими органами державної влади. Подібна ситуація зберігається нині у деяких державах: КНР, КНДР, Куба. Так, на Кубі ряд важливих повноважень глави держави реалізується головою Державної ради - постійно діючого органу Національної асамблеї народної влади.

Президент, як правило, обирається громадянами відповідних держав шляхом прямих або непрямих виборів. Прямі вибори найбільш характерні для країн із президентською (за винятком США й Індонезії) або напівпрезидентською формами правління (Росія, Франція, Бразилія, Мексика та ін.). Прямими виборами обирається президент і в деяких парламентських державах (Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Румунія).

Непрямі вибори президента здійснюються як колегіями виборщиків, які обираються населенням (США), так і спеціальними колегіями, до яких входять представники суб'єктів федерації або адміністративно-територіальних одиниць із широкою автономією (ФРН, Індія, Пакистан, Італія).

У більшості парламентських республік (Греція, Ізраїль, Чехія, Словаччина) президент обирається парламентом, у зв'язку з чим його влада вважається похідною від парламенту.

Конституційно-правовий статус президента визначається, як правило, конституціями відповідних держав, а іноді й окремими законами. Ці нормативно-правові акти визначають роль і місце президента в механізмі держави і його взаємовідносини з іншими органами державної влади, порядок заміщення поста президента, його повноваження та відповідальність за порушення конституції, зраду держави тощо.

У кожній окремо взятій країні світу конституційно-правовий статус президента має відмінності залежно від різних видів республіканської форми правління (парламентської, президентської або змішаної форми правління).

Статус президента має відмінності залежно від різновиду форми правління.

У парламентській республіці президент є лише главою держави і виконує функції переважно представницького характеру. Міністри та уряд у цілому не підпорядковані та не відповідальні перед ним (Італія, ФРН). Президент здійснює свої повноваження через інститут контрасигнатури, тобто акти президента діють лише за умови скріплення їх підписом прем'єр-міністра або міністра, відповідального за виконання цього акта.

У президентських республіках президент є главою держави і главою виконавчої влади одночасно (США, Бразилія). Йому підпорядковані міністри як у випадку, коли вони складають уряд, так і у випадку, коли колегіального органу вони не утворюють. Посада прем'єр-міністра у таких державах є символічною або взагалі відсутня, оскільки фактичним керівником уряду є сам президент.

Президенти держав зі змішаною формою правління наділяються конституціями широкими правами в галузі виконавчої влади та іншими повноваженнями (нормотворчими, координаційними тощо). У цих державах президент посідає становище над традиційними гілками влади як координатор щодо органів державної влади, держави, суспільства. На практиці у таких державах повнота влади президента залежить від розстановки політичних сил.

Отже, залежно від форми правління у конкретній державі президент може:

❖ не входити до жодної з гілок влади (змішані республіки, зокрема Україна);

❖ входити і у законодавчу, і у виконавчу владу (Індія);

❖ входити тільки до складу виконавчої влади (президентські республіки, наприклад США).

Президент як глава держави утілює національну єдність, наступність державної влади, він є гарантом національної незалежності і територіальної цілісності, а іноді проголошується також арбітром, координатором діяльності державних органів тощо. Незалежно від форм правління президент є представником держави за її межами і всередині країни. Він, зокрема, укладає міжнародні договори, призначає дипломатичних представників, приймає іноземних дипломатичних представників. Від імені держави президент нагороджує державними нагородами, присвоює почесні звання, приймає осіб до громадянства даної держави, дозволяє вихід із громадянства, здійснює помилування засуджених тощо.

У більшості країн президенти мають ряд повноважень щодо організації і діяльності органів законодавчої влади. Вони призначають дати виборів у парламенти, скликають їх на сесії, можуть достроково розпускати парламенти з обов'язковим призначенням нових виборів, санкціонують і промульгують (підписують і оприлюднюють) закони, мають право вето - право повернення закону на повторний розгляд парламенту. Президенти мають також право законодавчої ініціативи, право звернення з посланнями до парламенту, які не підлягають обговоренню тощо.

Президенти мають значні повноваження також щодо формування й інших органів державної влади та призначення вищих посадових осіб. Це стосується, насамперед, формування (призначення) урядів, призначення суддів, формування або участь у формуванні органів конституційної юстиції, пропонування парламенту кандидатур для призначення на вищі посади осіб тощо. У ряді країн президент може видавати нормативні і ненормативні акти, які мають силу закону. Нормативні акти приймаються (видаються), як правило, на основі делегування повноважень парламентом.

У всіх країнах за конституціями президенти є головнокомандувачами, відповідають за безпеку держави як гаранти її цілісності. Ці повноваження президенти здійснюють через раду безпеки або подібні їй органи. За конституціями більшості країн президенти мають розгалужену систему гарантій своєї діяльності у вигляді стримувань і противаг та несуть відповідальність за свої дії. Зокрема, президентам властиві такі інститути стримувань і противаг щодо інших органів державної влади: право розпуску парламенту (право дострокового припинення його повноважень), право вето, право призначення референдуму тощо.

Президент на відміну від монарха несе конституційну відповідальність за виконання службових обов'язків, за свої дії. Як правило, президент несе відповідальність за навмисне порушення конституції і законів, за державну зраду, заподіяння шкоди державній незалежності, хабарництво, вчинення інших тяжких злочинів. Така відповідальність має переважно форму імпічменту, процедура якого полягає в тому, що обвинувачення президенту формулює й приймає нижня палата парламенту, а рішення про зміщення його з посади приймає сенат (іноді за участю Верховного і Конституційного судів, які перевіряють правильність обвинувачення і додержання процедури). У деяких країнах парламент ухвалює лише обвинувальний висновок, а судить президента особливий суд (Франція, Польща).

Інститут президента України як одноособового глави держави є порівняно новим явищем у політичному житті і державному будівництві України. Тривалий час в Україні функції глави держави виконували переважно Верховна Рада України, яка вважалася найвищим органом державної влади України, її президія як постійно діючий орган державної влади та її голова.

Теоретичною основою зосередження функцій глави держави у Верховній Раді України, в особі її постійно діючого органу - президії Верховної Ради України була концепція «колективного президента», яким вважалася президія та вчення про ради і радянське державне будівництво в цілому: народ здійснює державну владу через ради народних депутатів України, що становить єдину систему органів державної влади і є політичною основою держави, а Верховна Рада України - найвищим органом державної влади.

Нинішній інститут президентства в Україні створився не відразу. Він пройшов кілька етапів за своєю назвою і статусом. Спочатку Президент України за своїм статусом і назвою був найвищою посадовою особою в державі, потім главою держави й главою виконавчої влади і нині, за чинною Конституцією України, є главою держави.

Становлення інституту Президента України було основним у реформуванні державної влади, пов'язаному із проголошенням її незалежності та зміною конституційного ладу країни.

Започаткувала процес реформування державної влади в Україні Декларація про державний суверенітет України, яка уперше в Україні проголосила, що державна влада в республіці здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Це зумовило введення інституту президентства. Приблизно через рік, 25 червня 1991 р., Верховна Рада України ухвалила постанову «Про вибори Президента Української РСР», якою визнала за доцільне заснувати пост Президента України (Української РСР) до прийняття нової Конституції і провести вибори Президента у 1991 р.

Оскільки інститут Президента України мав перетворитись із символічного колективного інституту в реальний одноособовий позапарламентський інститут і Президент України мав обиратися не парламентом, а громадянами України, цей інститут об'єктивно мав отримати необхідну конституційно-правову основу перш ніж стати реальністю. Відповідно, 5 липня 1991 р. було прийнято закони України «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР» і «Про вибори Президента Української РСР». Прийняттю цих законів передувало внесення відповідних змін і доповнень до чинної на той час Конституції. Зокрема, Конституцію було доповнено новою главою - 12-1, яка була присвячена посаді Президента України. У відповідних положеннях Конституції України і названих законах визначався статус Президента України, його функції, повноваження та порядок обрання.

Теоретичною основою становлення інституту президентства на даному етапі була Концепція нової Конституції України, схвалена Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 р.

1 грудня 1991 р. відбулися перші в нашій державі вибори Президента України, під час яких було вперше на конституційній основі шляхом прямих виборів обрано Президента України. Проте конституювання інституту президентства активно і всебічно тривало у ході конституційного процесу, пов'язаного з підготовкою нової Конституції України і внесенням ряду змін і доповнень до чинної на той час Конституції. Про це свідчать, зокрема, проекти Конституції України у редакціях 1992, 1993, 1995 рр. та Конституційний договір, укладений між Президентом України і Верховною Радою України 8 червня 1995 р. За даними проектами Конституції України і Конституційним договором Президент України набував статусу глави держави і глави виконавчої влади. Остаточно статус Президента України як глави держави був визначений Конституцією України 1996 р.

ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО ПИТАННЯ

Таким чином, становлення інституту Президента України було основним у реформуванні державної влади, пов'язаному із проголошенням її незалежності та зміною конституційного ладу країни.

Започаткувала процес реформування державної влади в Україні Декларація про державний суверенітет України, яка уперше в Україні проголосила, що державна влада в республіці здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову.