ПЕРЕДНЄ СЛОВО

ВІД ЗАІДЕОЛОГІЗОВАНОСТІ І МЕТОДОЛОГІЧНОГО АНАРХІЗМУ ДО МЕТОДОЛОГІЧНОГО ПЛЮРАЛІЗМУ

НАПРИКІНЦІ ЛЮТОГО — на початку берез­ня 1917 р. Російська імперія, до складу якої входила абсолют­на більшість етнічних українських земель, нарешті впала.

Разом з Російською і Австро-Угорською імперіями у 1917 р. Україна переступила поріг тривалої стадії розвитку еволюцій­ного конституціоналізму й увірвалась у його революційний, радикально-демократичний період, який уже був відомий світовій теорії і практиці, оскільки вів родовід від американсь­кої і французької революцій кінця XVIII ст. і апробований у самій Російській імперії у 1905 — 1907 рр.

Розглядуваній добі в історії держави і права України при­свячені десятки монографій, сотні наукових і тисячі публіци­стичних статей правознавців, істориків, філософів, політологів, соціологів, економістів, безпосередніх учасників визвольних змагань 1917—1920 рр. та їх прямих і віддалених нащадків, справжніх науковців, чи просто любителів «покопатись» у минулому та викласти ті непрості події у оцінках, накладених на сьогодення*. Підготовлені ці роботи з різних, часом діамет­рально протилежних платформ праворозуміння, антитетичних політичних і ідеологічних уподобань, справжніх документаль­них і суто компілятивних засад.

Ось чому у теоретико-методологічному аспекті на перший план у дослідженні конституціоналізму періоду 1917—1920 рр. висувається сама філософська природа мислення чи побудо­ви, диференціації та інтеграції вже набутого знання, зістав­лення різних уявлень, їх порівняння, розчленування, узагаль­нення, визначення, «пошуку принципу кожної речі» (Платон), «логічного викладення думки» (Арістотель), «сходження від абстрактного до конкретного» (Гегель), озброєння всією су­купністю принципів, методів, засобів теоретичного осягнення дійсності одного з найкривавіших і найскладніших періодів історії української державності і права, оволодіння новими і вже давно соціально апробованими правилами і нормативами пізнання, осмислення висхідних доктрин організації і регу­ляції пізнавальної діяльності, майстерность віднайдення умов, структури та стрижневого змісту накопичених знань, тверезе бачення концептуальних шляхів, які ведуть до істини тощо.

Тут у пригоді стануть і перевірені практикою загальнофі-

Періоду, який аналізується, лише у радянській літературі при­свячено близько 15 тис. книг і статей, 80 багатотомних збірників документів. Тільки в Україні упродовж 1970—1990 рр. було опублі­ковано 2 тис. книжок, брошур і статей на цю тему. Що ж стосуєть­ся останнього десятиліття, то наведені кількісні показники зросли, мабуть, набагато більше.

лософські методи дослідження і пізнання (матеріалізм, ідеалізм, діалектика, метафізика, раціоналізм, емпіризм, системний підхід, заперечення чи визнання об'єктивних закономірнос­тей, різні, часто полярно відмінні погляди на можливість їх пізнання та ін.);¹ і апробовані буттям загальносоціологічні методи пошуку і аналізу документальних джерел та отрима­ної інформації з наукових видань (сходження від абстрактно­го до конкретного, функціональний, структурний тощо);^{[1] [2] і сталі вже в юридичній літературі доктринальні підходи до сут­ності права та квінтесенції держави (юснатуралізм, юсраціо- налізм, юсісторизм, юспозитивізм, юсреалізм, юсутилітаризм, юссолідаризм, юссоціологізм, юсінструменталізм, юсінститу- ціоналізм, юсантропологізм, тлумачення юридичних норм, емпіричне та теоретичне узагальнення правової практики та ін.)[3]; і спеціальні, конкретні методи наукових досліджень (істо­ризм, порівняння, аналіз, синтез, ідеалізація, індукція, дедук­ція, моделювання тощо).}

Звичайно, хоча б побіжно дослідити всю цю систему прин­ципів і способів «організованої роботи думки» у обмежених рамках невеликої монографії неможливо. Тому зосередимось лише на деяких стрижневих, «відправних» концептуальних позиціях, з яких, на нашу думку, доцільно підходити до ана­лізу еволюції українського конституціоналізму періоду 1917 — 1920 рр.^[4] Саме ці загальнонаукові, теоретичні твердження, побудовані на схематично окресленому методологічному фун­даменті, з застосуванням і філософських, і соціологічних, і суто правознавчих, і спеціальних методів пізнання, на резуль­татах попередніх досліджень, можуть розглядатись як висхід­ний пункт і умова наступних наукових пошуків, тобто як ме­тод побудови інших теорій, віднайдення істини, прирощення нового знання з розглядуваної проблематики.

У 20 — 80-х роках XX ст. на теренах СРСР головною пере­шкодою на шляху віднайдення істини при дослідженні фено­мена українського революційного конституціоналізму та інших процесів доби визвольних змагань виявлявся чи не силоміць нав'язуваний державою методологічний конформізм у визна­ченні системи підходів, методів і способів наукових пошуків, «стратегії і тактики» вивчення державно-правових явищ, їх доктринальної інтерпретації, викладення отриманих резуль­татів дослідження. На межі тисячоліть на зміну уніфікованій, державній, тобто методології, монополізованій державою, прий­шло наче б «методологічне провалля».

З одного боку, воно характеризується чи то повною відсут­ністю якихось методологічних орієнтирів для дослідника, чи то суцільною, еклектичною плутаниною, нерозбірливістю, своє­рідним «методологічним хаосом», «методологічною анархією», а з іншого — не менш жорсткою, ніж за радянських часів, заідеологізованістю наукової творчості, таким же «одержав- ленням» методології, спрямованим тільки на досягнення про­тилежних результатів. Звичайно, ні про яку свободу наукових досліджень тут не може йти мови, як і про повноцінні, всебічні, об'єктивні доктринальні розвідки.

Мета монографії — зробити певний крок у історичному правознавстві до демонополізації методології дослідження та­кого стрижневого і найскладнішого, на нашу думку, вітчизня­ного державно-правового явища, як революційний конститу­ціоналізм доби 1917—1920 рр., створити теоретичну платфор­му для справжнього методологічного плюралізму, за допомогою якого дослідники в умовах повної свободи наукової творчості змогли б віднайти істину. Це дало б змогу не тільки збагатити історію вітчизняного право- і державознавства, а й надати відчутного імпульсу подальшому вдосконаленню сучасного українського еволюційного конституціоналізму на початку тре­тього тисячоліття.