1. Соціальна та культурна спадщина
«Старовина обридла нам безмежно. [...] У печінках сидять антична Греція і Рим» *.
Чимало речей та ідей на тому початку XX сторіччя і далі, аж до кінця 1950-х років, прийшли до нас із минулих часів: ці рядки Аполінера, взяті з вірша «Зона», написаного в 1912 p., нагадують нам про це, викликаючи в нашій пам’яті образ давнього-прадавнього світу, наповненого архаїчними усталеними поняттями *.
Провіщаючи наступні злами, вони виражають також безперервність стабільних форм. Якщо впродовж тієї епохи авантюрний нахил думок часто приводить до невідомих обріїв, якщо системи й розпадаються під натиском могутнього вітру свободи, спадщина минулого залишається і силоміць орієнтує діяльність людей. Такий далекий від сьогоднішніх метаморфоз, ще непорушний світ, світ традиції, утворює підмурок людського життя.* Гійом Аполінер. Поезії. Київ, «Дніпро», 1984. Переклад Миколи Лукаша. (Тут і далі виноски, позначені зірочками, — це примітки перекладача.) !!** В ориґ. de permanences.
Це твердження може видатися дивним, коли ми згадаємо, що в той період нові технічні засоби мали тенденцію кардинально змінювати повсякденне існування людей: мовби провіщаючи сус-/23/пільство універсальних комунікацій, апарат бездротяного телеграфу, здавалося, долав розлуку, літак звужував межі світу, науки підкорялися дедалі вужчій спеціалізації. І, нарешті, медицина, у зв’язку, наприклад, із відкриттям пеніциліну, хіба не домоглася вона справді визначних успіхів? Зміни історичного, технічного та соціального краєвиду здавалися винятковими.
І все ж таки, попри всі ці безпрецедентні трансформації, деякі приклади дають нам змогу помітити під видимою еволюцією, під становленням і плинністю, під технічними перетвореннями нерухомі й стабільні фрагменти буття, звички існувати, мислити і діяти, успадковані від прадавніх часів, тривкі реальності, твердий і закам’янілий ґрунт, що правив за підмурок усьому сущому.
Система освіти утворювала один із таких нерухомих прошарків. Окрім початкової освіти, де «чорні гусари Республіки» навчають людину людяності, в цей період існує також система середньої освіти, покликана зробити індивіда громадянином і спрямована на засвоєння учнями загальної культури, створеної зусиллями універсального Раціонального Розуму. Ця система, складена з двох ступенів шкільного навчання, закорінена в тому самому ґрунті, який живить Республіку і, більше того, входить як складова частина в проект Просвітництва. То був глобальний, уніфікований задум, завдяки якому одержало освіту не одне людське покоління на протязі кількох минулих століть. Ступінь бакалавра — це не лише перепустка в еліту, як іноді запевняють короткозорі дослідники у своїх соціологічних розвідках, а своєрідний ступінь тогочасного ідеалу: заповіт Раціонального Розуму, обернутого до універсуму.
Освіта, як і навчання, будучи продуктом традиції, перебуває в ті часи у стані стабільної рівноваги. Віддзеркалюючи норми XIX сторіччя — і це аж до 60-х років — вона спирається на авторитет, сприймається як природна необхідність і запроваджується для того, щоб забезпечувати сприятливий результат у процесі формування людини. Коли, уже в сучасний період, під об’єднаним натиском педагогіки та вульгаризованого психоаналізу люди дійшли висновку, що дитячий космос охоплює специфічний простір, вони скасували систему освіти, успадковану з XIX сторіччя. Відтоді всі зусилля буде сконцентровано на благополуччі дитини, і заборони (секс та ін.) зникнуть.
Для іншого прикладу згадаймо про становище жінки, строго стабільне і вкарбоване в підмурок перманентних цінностей першої /24/ половини XX сторіччя: якщо в 1949 р. Сімона де Бовуар учинила скандал, опублікувавши «Другу стать», то хіба це сталося не тому, що вона відкопала цю незрушну й закам’янілу основу і поставила під знак запитання дуже давні й доти неуривані в історії людства духовні звичаї? Жінка, цей Інший, утілює в собі фундаментальну відмінність і залишається в полоні безлічі надуманих міфів.
Кумир і служниця, світ і темрява, «вона визначається через свої взаємини з Іншим». Період 70-х років, коли відбувалося багато змін, породив у цьому плані феномен рішучого розриву. Де тепер «жінка, ця незнайомка», згідно з виразом, який красувався на обкладинці книжки Сімони де Бовуар? Відтоді ми знаємо, що жіночність залежить від культури і стародавні міфи видаються нам дуже далекими, як то можна переконатися, дивлячись на деякі образи, що їх сучасний кінематограф доносить до нас із іншої епохи, з іншого сторіччя. Як відзначила Елізабет Бадентер, не існувало й не існує жодного людського суспільства, що породило б таку схожість між протилежними статями, яку ми бачимо в нас сьогодні. Що ж до традиційних моделей 50-х років, то вони давно розпалися.Подаємо два тексти, що добре ілюструють, на якому фундаменті ми ще недавно стояли.
Перший уривок, написаний Едмоном Ґобло (1858 — 1935 pp.), філософом, логіком, автором «Трактату з логіки», але також і соціологом, ми взяли з його праці «Перепона і рівень». В ньому йдеться про латину, яка позначає різницю між буржуа і простолюдином. Ми й гадки не маємо зводити латину — цей засіб засвоєння культури — до простого соціального знаку, проте, в усякому разі, висновки Ґобло заслуговують бути прочитаними через його «дистанційований» погляд, який він кидає в 1925 р. на суспільство своєї епохи.
ЛАТИНА, ОЗНАКА БУРЖУАЗНОЇ ОСВІЧЕНОСТІ
«Декрет 1808 p., яким було створено Французький Університет, мав на меті організувати навчання еліти. Щоб дати їй загальну підготовку до найрозмаїтіших спеціальних занять, зокрема й науково-природничих, він запровадив обов’язкове вивчення латини. У класах середньої школи тоді передусім і майже виключно опановували латинську мову, щоб учні в кінцевому підсумку здобули вміння писати латиною як прозою, так і /25/ віршами, з не меншою, а то й більшою вправністю, ніж по-французькому. Школярів примушували читати шедеври античної літератури. Вони знали напам’ять безліч сторінок із творів Цицерона, Тацита, Сенеки, майже всього Вергілія і майже всього Горація.
Природничі науки — за винятком математики — в певному розумінні, приносилися в жертву. З історії учням давали лише кілька найзагальніших відомостей; географію цілком нехтували; живим мовам приділяли, можна сказати, нікчемну увагу; навіть до французької мови та літератури ставились як до допоміжної дисципліни, що мала доповнювати вивчення латини.Внаслідок такого стану речей принципова різниця між буржуа та простолюдином полягала протягом тривалого часу в тому, що буржуа знав латину і знав її досить-таки добре.
Але поступ наук та їхнього практичного застосування змушував надавати їм дедалі більше місця в навчальних програмах коштом латинських студій.
Стежачи за дискусіями з питань вивчення латини, можна подумати, що це всього лише питання педагогіки. Науково-природнича освіта, кажуть одні, має передусім «практичний і утилітарний» характер; а в тому, що стосується загального розумового розвитку, вона, мовляв, значно поступається латинським студіям. Вона не дає того елеґантного полиску, тієї вишуканості думки і слова, які є неоціненним плодом латинських літературних студій. Вона не збагачує ані уяву, ані почуття. Кожна наука має свою спеціальну сферу, за межі якої вона не може й не повинна виходити; тільки література тотожна «культурі в загальному розумінні». На що оборонці протилежного підходу відповідають: ці докори слід адресувати суто технічному навчанню, яке схильне обмежуватися збиранням та аналізом результатів, добутих науками, з метою їхнього практичного застосування. Але засвоєння основ науки — це не тільки накопичування знань; це також сприяє виробленню дисципліни розуму, розвиткові «культури в загальному розумінні», яку можна поставити на той самий рівень, що й літературну культуру. Зрештою, в завдання середньої освіти зовсім не входить розвивати наукові студії аж до опрацювання конкретних деталей, які тільки й можуть застосовуватися на практиці; це — справа фахівців».
Едмон ҐОБЛО. «Перепона й рівень» (Edmond GOBLOT. «La Barrière et le niveau, PUF, 1925, pp.
78 — 79.)Справжній вибух середньої освіти, занепад системи вивчення античних мов, зміна вимог до екзаменованих на ступінь бакалавра і поширення цього іспиту на більшість учнів старших /26/ класів, дедалі більший тиск утилітарних потреб — усе це свідчить про те, що менш як за життя одного покоління відбувся кардинальний розрив з минулим, поклавши край становищу, яке описав Ґобло.
Рядки, які я наведу нижче, належать Сімоні де Бовуар (1908 — 1985 pp.), французькій письменниці і філософу, автору книжок «Гостя» (1943 p.), «Друга стать» (1949 p.), a також «Мандарини» (Ґонкурівська премія за 1954 p.), і цілої низки автобіографічних оповідок під назвою «Спогади добре вихованої дівчини» (1958 p.), книжки, яка мала великий успіх, та інших творів, присвячених становищу жінки в період, що передував сучасним потрясінням. Вони відсилають нас до тих, начебто непорушних підвалин, на яких стояли 1930 — 1960-і роки. Перед тим як відкрилися нові дороги, що вели до визволення жінки, доля дуже тяжко пригнічувала другу стать. Звідси знаменита проблематика Сімони де Бовуар, яку вона виразила в кількох словах, коли вигукнула: «Жінкою не народжуються, нею стають!» Жіноча доля спричинена аж ніяк не біологічними, а історичними причинами, її відчуження має соціальний характер. Якщо кожен індивід — це лише ескіз і свобода вибору (див. нижче, с.75.), жінка повинна мати змогу вільно будувати свою долю.
ЖІНКА — ІСТОТА, ВІДМІННА ВІД ЧОЛОВІКА
«Якщо функція самиці недостатня, аби визначити жінку, якщо ми відмовляємося також пояснити її «вічним жіночим началом» і якщо водночас ми визнаємо, що — хай навіть тимчасово — жінки на землі існують, ми будемо змушені поставити перед собою запитання: що ж воно таке — жінка?
Саме формулювання проблеми підказує мені відразу першу відповідь. Уже те, що я ставлю таке запитання, має велике значення. Жодному чоловікові не спаде на думку написати книжку про те виняткове становище, яке посідають у людстві чоловіки. Якщо я хочу себе визначити, я мушу насамперед заявити: «Я — жінка»; ця істина складає тло, яке відтінюватиме всі інші твердження.
Чоловік же, говорячи про себе як про індивіда, ніколи не наголошує на своїй статі: те, що він чоловік, само собою зрозуміло. Лише суто формально — в реєстраційних документах мерій та в деклараціях, що встановлюють особу — си-/27/ метрично стоять такі рубрики, як «стать: чоловіча — жіноча». Відношення між двома людськими статями далеко не тотожні відношенню між позитивним і неґативним електричними зарядами або між двома земними полюсами; чоловік водночас репрезентує і позитивне, і нейтральне начало і то настільки, що по-французькому кажуть «les hommes», маючи на увазі просто людські створіння, бо вужче значення слова «vir» 1 злилося із загальним значенням слова «homo».1 Vir латиною означає «чоловік» (протиставлений «жінці») або «чоловік» у тих своїх якостях, що відрізняють його від просто «людини» (прим. Ж. Рюс).
Жінка уособлює неґативне начало і до такої міри, що кожне визначення, яке їй дають, має характер обмеження, не співвідносячись із відповідними чоловічими якостями. Я нерідко дратуюся, коли чую, як під час тих або тих абстрактних дискусій чоловіки мені кажуть: «Ви так думаєте тому, що ви жінка», знаючи, що мій єдиний шанс захиститися — це відповісти: «Я так думаю тому, що це правда». Тільки така відповідь дозволить мені відкинути звинувачення у суб’єктивності, бо було б украй безглуздо відповісти: «А ви думаєте інакше тому, що ви — чоловік», адже для всіх очевидно, що бути чоловіком — не прикметна особливість; чоловік має природне право на свою чоловічість, це жінка порушує це право, будучи жінкою. Практично це можна пояснити, скориставшися такою аналогією: як ото для людей античності існувала абсолютна вертикаль, у відношенні до якої визначалася похила лінія, так само існує абсолютний тип людини — і це чоловічий тип. Жінка має яєчники, матку; саме це ставить її у виняткові умови, які примушують її замикатися у своїй суб’єктивності; недарма ж так часто кажуть, що вона мислить своїми залозами. Чоловік зверхньо забуває, що в його організмі теж присутні гормони, що й він має яєчка. Він дивиться на своє тіло як на щось таке, що перебуває в прямих і нормальних відносинах зі світом, який він, на його думку, сприймає в усій його об’єктивності, тоді як жіноче тіло видається йому обтяженим усіма тими специфічними властивостями, що його відрізняють, — така собі перешкода природному плину, в’язниця плоті. «Самиця є самицею внаслідок того, що їй бракує певних властивостей, — казав Аристотель. — Ми повинні розглядати якості жінки як такі, що позначені карбом природної недосконалості». А святий Тома Аквінський, у свою чергу, проголошує, що жінка — «це невдало зліплений чоловік», «випадкова істота». Саме таку переконаність символічно відбиває історія виникнення людства, подана у Книзі Буття, де Єва з’являється на світ, як висловився Босюе, із «витягнутої зайвої кістки» Адама. Людство /28/ складається з чоловіків, і чоловік визначає жінку не за її суттю, а у відношенні до себе; її не розглядають як автономну істоту. «Жінка — це створіння відносне...» — писав Мішле. Саме тому М. Бенда стверджує в «Повідомленні Уріеля»: «Тіло чоловіка має смисл, саме по собі, безвідносно до жіночого тіла, тоді як це останнє видається незавершеним без порівняння його з чоловічим... Чоловік мислить себе без жінки. Жінка не мислить себе без чоловіка». Жінка — така, якою бачить її чоловік; тому і називають її просто «статтю», даючи цим зрозуміти, що чоловік сприймає її як істоту статеву за її суттю; для нього вона — «стать» — бо цим вичерпується її природа. Вона визначається і відрізняється лише у своєму відношенні до чоловіка, а не у відношенні до самої себе; вона неістотна перед лицем істотного. Він є Суб’єкт, він є Абсолют. Вона — Інша».
Сімона де БОВУАР. «Друга стать» (Simone de BEAUVOIR. «Le Deuxième Sexe», t. 1, NRF-Gallimard, 1949, pp. 13 sq.).