Про співвідношення природничого і гуманітарного знання
Подальші кроки у розвитку проблеми класифікації наук, зроблені зокрема Вільгельмом Дільтеєм (1833 - 1911), привели до відокремлення наук про дух і наук про природу. У праці “Введення в науки про дух” (1883) він розрізняє їх, насамперед, за предметом.
Предмет наук про природу становлять зовнішні відносно людини явища. Науки про дух занурені в аналіз людських відносин. У перших вчених цікавлять спостереження зовнішніх об'єктів як даних природничих наук; у других - внутрішні переживання. Тут ми наділяємо наші уявлення про світ нашими емоціями, природа ж мовчить немов чужа. Дільтей впевнений, що звертання до “переживання” є єдиною основою наук про дух. Автономія наук про дух встановлює зв'язок понять “життя”, “експресія”, “розуміння”.Таких понять немає ні в природі, ні в природничих науках. Життя і переживання об'єктивуються в інститутах держави, церкви, юриспруденції та ін. Важливо також, що розуміння звернене до минулого і служить джерелом наук про дух.
Вільгельм Віндельбанд (1848 - 1915) запропонував розрізняти науки не за предметом, а за методом. Він поділяє наукові дисципліни на номотетичні і ідеографічні. Орієнтація перших - на встановлення загальних законів, регулярності предметів і явищ. Другі спрямовані на вивчення індивідуальних явищ і подій [33].
Однак зовнішня протилежність природи і духу не в змозі дати вичерпну основу всього різноманіття наук. Генріх Ріккерт (1863 - 1936), розвиваючи висунуту Віндельбандом ідею про поділ номотетичних і ідеографічних наук, дійшов висновку, що відмінність випливає з різних принципів відбору і впорядкування емпіричних даних. Розподіл наук на науки про природу і науки про культуру в його знаменитому однойменному творі найкраще виражає протилежність інтересів, що розділяють вчених на два табори [34].
Для Ріккерта центральною є ідея, що дана в пізнанні дійсність іманентна свідомості. Безособова свідомість конституює природу (природознавство) і культуру (науки про культуру).
Природознавство спрямоване на виявлення загальних законів, які Ріккертом інтерпретуються як апріорні правила розуму. Історія займається неповторними одиничними явищами.Природознавство вільне від цінностей, культура та індивідуалізуюче розуміння історії є цариною цінностей. Вказання на цінність дуже важлива. «Те части действительности, - писав Ріккерт, - с которыми совсем не связаны никакие ценности и которые мы поэтому рассматриваем... только как природу, имеют для нас в большинстве случаев также только естественнонаучный (в логическом смысле) интерес, что у них, следовательно, единичное явление имеет для нас значение не как индивидуальность, а только как экземпляр более или менее общего понятия. Наоборот, в явлениях культуры и в тех процессах, которые мы ставим к ним в качестве предварительных ступеней в некоторое отношение, дело обстоит совершенно иначе, т. е. наш интерес здесь направлен также и на особенное и индивидуальное, на их единственное и не повторяющееся течение, т. е. мы хотим изучать их также историческим, индивидуализирующим методом». [35]. Ріккерт виділяє три “Царини”: дійсність, цінність, сенс; їм відповідають три методи осягнення: пояснення, розуміння, тлумачення.
Беззаперечно, виділення номотетичного і ідеографічного методів стало важливим кроком у справі класифікації наук. У загальному значенні номотетичний метод (від грец. - законодавче мистецтво) метод спрямований на узагальнення і установлення законів і проявляється в природознавстві. Відповідно до розрізнення природи і культури, загальні закони неспівмірні і неспіввідносні з унікальним і одиничним існуванням, у якому завжди присутнє щось невимовне за допомогою загальних понять. Звідси витікає висновок про те, що номотетичний метод не є універсальним методом пізнання, і що для пізнання “одиничного” повинен застосовуватися ідеографічний метод.
Назва ідеографічного (від грец. - особливий) методу орієнтує на те, що це метод історичних наук, наук про культуру. Суть його - в описанні індивідуальних подій з їхньою ціннісною окраскою.
Серед індивідуальних подій можуть бути виділені істотні, але ніколи не проглядається їхня єдина закономірність. Тим самим, історичний процес постає як безліч унікальних і неповторних подій, на відміну від заявленого номотетичним методом підходу до природознавства, де природа охоплюється закономірністю.Науки про культуру, на думку Ріккерта, поширені в таких сферах, як релігія, церква, право, держава і навіть господарство. І хоча господарство можна поставити під сумнів, Ріккерт визначає його так: «Технические изобретения (а отже, і господарська діяльність, що є похідною від них - В. Р.) обыкновенно совершаются при помощи естественных наук, но сами они не относятся к объектам естественнонаучного исследования» [36].
Стосовно сучасної ситуації, необхідно відмітити, що і у точних, номотетичних науках, що орієнтуються на регулярність і повторюваність, і в індивідуалізуючих, ідеографічних науках, що орієнтуються на одиничне і неповторне, одиничне не може і не повинно бути проігнороване. Хіба вправі природознавство відмовлятися від аналізу одиничних фактів, і хіба справедливим буде той літопис, у якому не буде простежуватися загальний зв'язок подій?
Для методології і філософії науки становлять інтерес міркування Ріккерта, у яких загальне і одиничне не просто протиставляються, що було б досить наївно, але з'являються диференційовано, тобто в розрізненні видів загального і одиничного. У природничих науках відношення загального до одиничного - це відношення роду та індивіда (екземпляра). У суспільних, історичних науках одиничність ніби представляє, репрезентує собою загальність, виступаючи як виявлена наочним образом закономірність. Індивідуальні причинні ряди - такими є ціль і сенс історичних наук.