Післямова. Про тенденції в розвитку сучасної науки і техніки: на шляху до нових парадигм

Попередній виклад, крім іншого, показує, що наука - це система, яка динамічно розвивається. За останнє століття ця динаміка стала ще більш інтенсивною. Виділимо найбільш характерні тенденції її розвитку останніх років, розподіливши їх за чотирма основними аспектами - онтологічним, епістемологічним (гносеологічним), методологічним і соціокультурним.

В онтологічному аспекті звернемо увагу:

а) на оновлення предметної галузі науки - нові об'єкти (складні самоорганізовані, нелінійні, такі, що саморозвиваються, фрактальні та ін.);

б) на нові види реальності (віртуальної, стохастичної та ін.).

В епістемологічному плані можна виділити:

а) активізацію тенденції до інтернації та єдності наукового знання;

б) зміни в трактуванні наукової істини, відхід від традиційної кореспондентської концепції, перехід «...от истины как слепка с объекта - к истине как способу взаимодействия с объектом.» [1];

в) перегляд традиційних критеріїв та ідеалів наукової раціональності з орієнтацією у бік їхньої лібералізації та врахування ціннісних аспектів;

г) підвищена увага до специфіки соціогуманітарного знання.

У методологічному аспекті відзначимо :

а) ріст “питомої ваги” міждисциплінарних досліджень (синергетика, когнітивні науки та ін.). Статус міждисциплінарного, загальнонаукового знання мають такі нові наукові дисципліни, як інформатика, загальна теорія систем, кібернетика, синергетика. Виявилися також проблеми, які можуть бути вирішені тільки комплексно, наприклад, екологічна проблема;

б) відмова від традицій жорстких методологічних установок і перехід до більш “м’якої” методології;

в) зближення з технікою і “високими” технологіями (наприклад, технонаука і нанотехнології - див. підрозділі 7.4.).

У соціокультурному аспекті вкажемо на актуалізацію таких процесів у науці, як:

а) аксіологізація;

б) гуманізація;

в) екологізація.

Серед сучасних тенденцій наукових досліджень тут ми розглянемо в онтологічному аспекті - поняття віртуальної реальності та актуальність його освоєння в науці; в епістемологічному аспекті - актуалізацію інтегративних процесів; у методологічному аспекті - синергетичний підхід, його особливості та перспективи застосування.

Поняття віртуальної реальності та сучасна віртуалістика

Філософія науки, поставлена перед необхідністю реагувати на гострі і болючі проблеми сучасності, стикнулась з низкою “складноперетравлюваних” явищ. По-перше, це феномен віртуальної реальності, що привселюдно заявив про себе, по-друге, активно обговорюваний процес клонування, який примусив вибухнути суспільну думку.

Проблеми віртуальності, або віртуалістики, оформилися в самостійний напрямок психології, однак вони, як і багато інших наукових фактів, мають потребу у філософській рефлексії, у рівні аналізу, який, не спотворюючи первинні дані, міг би вписати їх у систему пояснення і передбачення.

Міркуючи над феноменом віртуальної реальності, необхідно звернути увагу на те, що за витоком своїм вона укорінена в органічних потребах людини, коли організм, сам себе доповнюючи до цілісності, створює необхідний йому ідеальний план буття і спілкування, працюючи, а краще сказати - функціонуючи в системі віртуальної реальності.

Інакше кажучи, згідно зі старою парадигмою, динаміка цілого може бути зрозуміла з частин, у новій - властивості частин можуть бути зрозумілі з динаміки цілого. Тому парадигму, що формується, називають цілісною, холістичною, системною або екологічною.

Віртуальність мотивована цілепокладанням, яке, однак, може бути як усвідомлене, так і неусвідомлене. Коли віртуальна реальність створюється усвідомлено цілеспрямовано, вона набуває характеристики артефакту - штучно створеного об'єкта - і втрачає спонтанність і безпередпосилковість. Віртуальна реальність - це іншореальність. У ній явно виявляється свобода, а іноді й сваволя людських мотивацій. Віртуальне середовище постає як дуже гнучка, динамічна, повністю зорієнтована на створення необхідного на даний момент життєвого світу переживань.

Проте ще задовго до оформлення віртуалістики в самостійний напрямок у фізиці затвердилося поняття віртуальної частки. «Виртуальные частицы - это такие объекты в квантовой теории поля, наделённые всеми теми же характеристиками, что и реальные “физические частицы”, но не удовлетворяющие некоторым существенным условиям. Например, для виртуального фотона масса его не обязательно нулевая, а энергия не является обязательно положительной. Ни одна из них не существует таким образом, как обычные частицы. Они не обладают бытием наличным, выступают как бы на мгновение из потенциальности, полностью никогда не актуализируясь» [2].

Врахування етимології поняття “віртуальність” (від лат. уігїнаїіз - сильний, здібний) робить особливий акцент на механізмах процесу породження. Віртуальна реальність існує, поки активне середовище, яке її породжує. Деякі вчені пов'язують з віртуальною реальністю, утвореною комп'ютерними засобами, модель реальності, яка створює ефект присутності людини в ній, дозволяє діяти з уявлюваними об'єктами. Примітно, що на основну якість ВР вказують на повну заглибленість людини у світ віртуальної реальності, повне йому підкорення. Отже, якщо прибрати факт присутності комп'ютера, то подорож людини у фантомах своєї свідомості може бути уподібнена й уподібнюється шизофренії, а за участі комп'ютерної моделюючої системи ті ж вправи людини з уявлюваною реальністю набувають статус нормальної взаємодії у віртуальному світі. І тоді віртуальна реальність виступає як новітня технологія, а подібні аналоги, не забезпечені технічним оснащенням, трактуються як патологія.

Можна виділити, так би мовити, “деміургічну” функцію віртуальної реальності, коли людина здобуває можливості розширення за своїм бажанням і вподобаннями меж досвіду свого життєвого світу. Віртуальний план буття дозволяє людині привласнити універсальні керуючі функції, здійснити “кіборг-владу” І хоча вважається, що ідея віртуальної реальності, яка розуміється як друга реальність, породжена ідеальним планом буття, розроблялася й у медитативних практиках, і в платонівській парадигмі, коли ідеї стають явними, у схоластичних дебатах, що припускають безсумнівною вищу реальність, віддаленим аналогом віртуальності завжди виступало б поняття метафоричної художньої мови, яка змушує людину перетворюватись на героя, разом з ним страждати і переживати, іноді жагуче бажаючи переінакшити ситуацію. Звідси її інша функція, пов'язана з надемпіричним набуттям досвіду, його суб'єктивованим проживанням того, чого ще не було або ніколи не буде в реальності. Туга за еталонним способом життя, проводженням часу, ідеальними стосунками між людьми - батьками та дітьми, чоловіком і жінкою, начальником та підлеглими і т. п.; передчуття щастя і любові, супроводжувані візуальними уявленнями, вже фіксують як реально існуючий віртуальний шар реальності.

Однією з серйозних проблем віртуалістики є проблема співвідношення між образом і річчю, дихотомія влади образу та конкретності речі. Особиста або суб'єктивна історія завжди багато в чому віртуальна. Ми часто подумки повертаємося до ситуацій, знову їх переживаємо, бажаючи їх змінити. Часто ми так сильно шкодуємо про те, чого не трапилось, що знову і знову поринаємо в контекст того, що відбулось, додумуючи, а вірніше, добудовуючи інші його траєкторії, зітхаючи: ах, от якби... Але межі конкретної реальності, проза щоденного буття, яке має самостійне існування, не дуже підвладні ідеально перетворювальному “бажанню” кожного індивідуального Я, його сваволі та натхненню. Часто реальні події просто закриті для проникнення в них переінакшувальних імпульсів, породжених в ідеальному плані буття та ведучих до фундаментальних змін в об'єктивному світі.

Говорячи про атрибутику віртуальної реальності, недостатньо відзначити, що вона ідентична актуальної реальності, тобто містить у собі простір, час, рух, розвиток, відображення, необхідно підкреслити, що вона має ідеально-артефактні, віртуально-специфічні властивості. Просторово- часові процеси не пов'язані жорстко однозначно з фундаментальними фізичними константами, вони можуть бути проявлені у своєрідних вимірах, можуть порушувати порядок часу, що йде з минулого через сьогодення в майбутнє. Відображувальні процеси у віртуальній реальності відбуваються в режимі мультимедіа, де допустимими є стоп-кадр, уповільнення, прискорення, перескоки, пропуски і перерви, а рух не має статусу абсолютної змінності. Розвиток відповідно може бути інверсійним, тобто повернутим назад. Різноманіття взаємодій може проявляти загадкові властивості, невідомі в умовах звичної нам земної причинності. Інакше кажучи, у віртуальній атрибутиці немає картезіанського простору, ньютонового часу, тут інша етика і гуманізм. Так чи інакше, але мова іде про відмінний, “паралельний світ”, який не має потреби в підживленні реальною емпірією подій як у своєму необхідному наповненні. Його наповнення - тканина процесу мислення та уяви, яка набула у даний період своїх комунікацій у “всесвітньому павутинні” - мережі Інтернет. У цьому паралельному, але досить реальному, створеному техногенною цивілізацією світі, можна говорити про перспективи постмережевої культури, про інформаційні війни та “інформаційний імперіалізм”, про особливо значущий сексуальний вимір і так звану “культуру цинізму”.

Принципово новою характеристикою віртуальної реальності є її панорамність, коли будь-яка подія може бути прочитана і з точки зору власної інтерпретації, і з багатьох інших, вигадливо висвітлюючих дану подію точок зору. У панорамності містяться можливості причитування та виявлення як слідів особистої історії, так і фіксації формату дійсності, а також акценти, що відповідають нашому часу.

Іншою характеристикою реальності, яка впадає в очі, стає її гранична феноменальність. Явища отримують абсолютну незалежність від причин, що їх породжують, і можуть сплітати канву взаємодій, відмінну від реальної влади речових відносин у дійсності.

Полісемантичність віртуальної реальності проявляється в тому, що, з одного боку, вона загострює проблеми особистої самоідентифікації, а з іншого боку - їх повністю знімає, роблячи особистість байдужною до її об'єктивного буття. Дослідники впевнені, що виявлення або вихід на поверхню пріоритетів віртуальної реальності готувався і психоаналітичною концепцією несвідомого, і структуралізмом М. Фуко та Ж. Дельоза. Можна припустити, що основи потреби у віртуальній реальності полягають у неузгодженості поклику людської природи з санкціями та нормативами соціального буття. Відкриття розколеності суб'єкта, про яке привселюдно заявила постмодерністська філософія, жадало яких-небудь форм компенсації. У плані реального буття життєва сила та воля людини гранично обмежені та скуті рамками економічних, інституціональних, ідеологічних, культурних та інших відносин. Людина включена і великою мірою задавлена логоцентризмом, системою універсальної “машинерії”. Віртуальна реальність ніби дарує їй буття в потенції або всі наявні можливості (потенції) буття. Вона говорить про постійну готовність людини до трансцендування, тобто до переходу за свої реальні межі, до сходження від умовного до безумовного. Її різноманіття заповнене образами, які не оформилися, вона густо запліднена різними можливостями й у силу їхнього першопочаткового різноманіття існує як деяка невизначена сфера, яка очікує і набуває свого проявлення. Тому що кожен індивід здатен до трансцендування, інтеллігібельного збагнення, що звичайною мовою означає: не позбавлений здатності мріяти, фантазувати, жадати і передчувати.

Іноді за якістю віртуальності закріплюється інтерпремія - “безтілесна предметність”. Розшифровуючи її, правомірно застосувати підхід, який продемонстрував відомий радянський філософ Евальд Ільєнков (1924 - 1979) до проблеми ідеального [3]. З цих позицій можна зрозуміти, як ірреальна реальність, багатство в цінних паперах, влада титулів і посад, преклоніння перед “знаковими фігурами” і т. д. ведуть до посилення панування віртуального початку в суспільстві. Однак у цьому випадку мова йде про віртуальність соціальних феноменів, тоді як внутрішня суб'єктивна віртуальна реальність моделюється відповідно до потреб тілесного та екзистенціального характеру. Віртуальна реальність саме і створює можливі поля та зрізи проявів подвійності, а може бути, і множинності внутрішньої екзистенції людини. Наскільки сильними є механізми пам'яті або «присутності попередньої історії події» (як визначав пам'ять А. Бергсон) у віртуальній реальності, питання складне. З одного боку, саме ці механізми і можуть ініціювати весь процес змістовного моделювання віртуальної реальності. З іншого боку - ніщо не заважає суб'єктові перестати почувати себе зв'язаним пам'яттю або історією подій у минулому і конструювати ірреальний світ за натхненням на даний момент. Побудова внутрішньої картини зовнішнього світу, де панує персональна система цінностей, внутрішній, дистанційований від суспільства уклад життя, - досить знайома всім процедура. Такого роду “повсякденна” віртуалістика носить інтерсуб’єктивний характер, маючи на увазі той факт, що її моделюванням займається майже кожен у процесі своєї життєдіяльності. Віртуальна реальність має проективну природу, але наскільки в ній проектується предметне зовнішнє буття і відбуваються запозичення зі сфери об'єктивного світу, а наскільки проекція спотворюється призмою свідомості та, більше того, несвідомого, - питання відкрите.

Навряд чи хто-небудь буде заперечувати думку, що проблема “homo virtualis” (людина віртуальна) стане центральною проблемою XXI ст. Сьогодні у нашого сучасника виявляють навіть “ген віртуальності”, який вкорінений у лабіринтах думкообразів. Віртуальність у своєму технічному і фізичному вимірі є продуктом постіндустріальної цивілізації та інформаційної електронної революції. Її можна розуміти і як необхідний план буття інформаційного суспільства. Цей план має тоталітарні тенденції. Тоталізація віртуального виміру залежить від дуже багатьох обставин: від засобів масової інформації, особливостей комунікації, правових та ідеологічних механізмів, буття мови, мовних кліше і від так званої ментальності народу. Самі характеристики - німець педантичний, американець прагматичний, француз велелюбний, росіянин п'яний і ледачий, а англієць неодмінно манірний - є також візиткою віртуалістики, що виступає від імені сконструйованих мисленням і уявою збірних образів поведінкового світу етносу.

Віртуальна реальність, фіксуючи безліч незвідних одна до одної, онтологічно самостійних реальностей, є їхньою моделюючою імітацією. Як основні функції віртуальності називають: породженість, актуальність, автономність, інтерактивність (докладніше про віртуальну реальність - див. [4]).