“Методологічний анархізм” Пола Фейєрабенда[32]

Пол (Пауль) Фейєрабенд (1924 - 1994) - американський філософ австрійського походження, творець напрямку в сучасній філософії науки, що отримав назву “методологічний анархізм”. Ранній період його творчості характеризується філософською позицією, досить близькою до філософії К.

Критикуючи перше положення дедуктивного кумулятивізму, Фейєрабенд відзначає, що з цього принципу повинна випливати сумісність більш ранньої і більш пізньої теорії, у той час як у реальній історії науки теорії можуть бути несумісними. Наприклад, у фізиці Аристотеля існувала так звана теорія імпетуса - залишкової сили, що продовжує діяти на тіло після кидка. Саме ця сила забезпечує рух тіла після кидка. У фізиці Г алілея

- Ньютона, що прийшла на зміну фізиці Аристотеля, після кидка на тіло сила не діє, і тіло продовжує свій рух по інерції. Отже, у фізиці Аристотеля доказове твердження: «На тіло після кидка діє сила». У фізиці Ньютона доказове протилежне твердження: «На тіло після кидка не діє сила». Ці два положення взаємно заперечують один одного, роблячи теорії, що їх містять, несумісними. Але несумісні теорії не можуть бути дедуктивно виведені одна з одної. Відмітимо, правда, що якщо подивитися на цю проблему глибше, то різниця виявиться не настільки неподоланною, як це уявляє Фейєрабенд. Справа в тому, що у фізиці Аристотеля сила пропорційна швидкості, а у фізиці Ньютона - прискоренню. Тому тут одним словом “сила” називаються дві різні речі.

Заперечуючи другому принципу - принципу інваріантості значення,

- Фейєрабенд стверджує, що значення терміна є функцією всієї теорії в цілому, тому зміна теорії повинна буде привести і до зміни значень всіх її виразів. Наприклад, той самий процес - носіння валізи - буде означати з точки зору фізики Аристотеля, подолання прагнення валізи до свого природного місця, що перебуває в центрі Землі. У фізиці Ньютона це подолання сили гравітаційної взаємодії між валізою і Землею. Нарешті, в загальній теорії відносності Ейнштейна носіння валізи являє собою подолання скривлення простору-часу поблизу поверхні Землі. Фейєрабенд схильний розглядати всі ці розуміння одного процесу як зовсім різні, не співвідносні один з одним. Відмітимо і тут, що можливе узгодження всіх цих сенсів, які виставляють їх як різне уявлення того самого. Наприклад, природним місцем валізи у фізиці Ньютона можна вважати його стан з мінімальною потенційною енергією, що саме досягається в напрямку дії сили гравітаційної взаємодії. У загальній теорії відносності поняття сили також не зникає, але лише виявляється проявом скривлення простору-часу.

Таким чином, якщо T1 - стара, Т₂ - нова теорія, а D - емпірична область, у якій Т1 підтверджується. Відповідно до принципу дедуктивності, T1 повинна логічно випливати з Т₂, тобто має місце T₂ T1.

Оскільки безроздільне панування якої-небудь парадигми збіднює науку, а головне - придушує особистість, всякий універсалізм, на думку Фейєрабенда, повинен бути взагалі відкинутий. І тому не випадково за основу варто поставити теорію як таку. Таку позицію називають пантеоретизмом (від латинського pan - все).

Проліферація. Вже відзначалося, що у своїй критиці примітивного кумулятивізму Фейєрабенд слідує Попперу. Спочатку він разом з Поппером припускав, що теорії можуть бути спростовані і відкинуті. Однак на відміну від Поппера, він переконаний у тому, що теорія ніколи не може бути спростована за допомогою одних тільки фактів. У пізнанні завжди можливі помилки, неточності^[34]. Якщо раптом виявляється розбіжність теорії з фактами, то її завжди можна пояснити помилками або неточністю емпіричних процедур, можна оголосити її несуттєвою, можна усунути її за допомогою додаткових гіпотез (їх називають гіпотезами ad hoc), можна зрештою просто не звертати увагу на ці факти.

Для того щоб факти, які суперечать передбаченням деякої теорії, могли змусити вчених відмовитися від неї, потрібна, щонайменше, ще одна теорія, яка додасть цим фактам теоретичної значимості і буде здатна замінити існуючу теорію^[35]. Навіть якщо вчені бачать, що існуюча теорія незадовільна, вони не відмовляються від неї доти, поки не з'явиться нова, більш задовільна теорія. В зв'язку з цим можна згадати про те, що навіть після знаменитого досвіду Майкельсона спроби врятувати теорію ефіру застосовували до появи теорії відносності.

Якщо ми визнаємо, що факти здобувають спростувальну силу тільки завдяки їхньому осмисленню в рамках деякої теорії, то окрема теорія вже не може бути основною методологічною одиницею під час обговорення питань підтвердження, перевірки і спростування теорій.

Відношення між альтернативами характеризується в такий спосіб. Альтернативні теорії Ті і Т₂ повинні відноситись до однієї й тієї ж емпіричної області Б. З Т1 слідує хоча б одне твердження Р1, таке, що воно несумісне з твердженням Р_2т, яке слідує з Т₂. Якщо одна з альтернатив, скажімо Т_2т, перемагає, то повинні існувати факти, які підтверджують Т₂ незалежно від Т_і, тобто Т₂ повинна мати додатковий підтверджений емпіричний зміст у порівнянні з Ті. Крім того, перемігша теорія Т₂ повинна вміти пояснити, чому теорія могла успішно використовуватись в емпіричній області Б.

Таким чином, коли ми говоримо про перевірку і фальсифікацію теорій, ми завжди маємо на увазі не одну єдину теорію, а деяку сукупність альтернативних теорій. «Конечно, - пише Фейєрабенд, - если считают, что для теорий единственным интересным отношением является отношение между отдельной теорией и “фактами”, и если верят в то, что эти факты более или менее единственным образом выделяют определённую теорию, то рассмотрение альтернатив будут считать достоянием истории... Однако, как только осознают, что опровержение (и подтверждение) теории необходимо связано с включением её в семейство взаимно несовместимых альтернатив, в тот же самый момент их обсуждение приобретает первостепенное значение для методологии и должно включаться в представление той теории, которая в конце концов получает признание» [40].

Якщо одна з теорій, скажімо Т₂, перемагає, то її альтернативи, зокрема, теорія Ті, повинні бути відкинуті. Однак, на думку Фейєрабенда, Ті у той же час певним чином зберігається в Т2, хоча і не в тому розумінні, що вона включається в Т₂.

Розвиток пізнання, вважає Фейєрабенд, здійснюється завдяки взаємній критиці несумісних теорій перед лицем наявних фактів. Тому в своїй науковій праці вчені повинні керуватися методологічним принципом “проліферації” (від англ. рю^сга!:^ - розмноження) теорій: створювати теорії, альтернативні відносно існуючої, навіть якщо ці останні значною мірою підтверджені і є загальновизнаними. Фейєрабенд надає великого значення винаходженню альтернатив: воно охороняє науку від догматизму і застою, сприяє створенню різноманітних вимірювальних приладів і інструментів, дозволяє дати різні теоретичні тлумачення тим самим експериментальним результатам, усуває мотиви для введення ad hoc гіпотез, значною мірою сприяє розвитку творчих здатностей кожного вченого і под. «В то время как единодушие во мнениях может годиться для церкви или для послушных приверженцев тирании “выдающихся людей” разного рода, - писав Фейєрабенд, - разнообразие мнений является методологической необходимостью для науки и философии» [41].

До принципу проліферації Фейєрабенд дещо пізніше приєднав так званий “принцип міцності”: можна і треба розробляти теорію, не звертаючи уваги на труднощі, з якими вона стикається.

Розглядаючи питання про зміну теорій, Фейєрабенд, як уже відзначено, відстоював позицію, альтернативну кумулятивізму. Може здатися - і так вважають неопозитивісти, - що теорія теорією, а результат експерименту не залежить ні від чого. Однак, Фейєрабенд підкреслює, що не існує абсолютної мови спостережень, автономної стосовно різних теорій, вона визначається угодою, яка має на увазі ту чи іншу теорію. Тут можна повторити приклад, що вже наводився, з побутовою емпіричною ситуацією носіння валізи - Аристотель опише це носіння як “я переборюю прагнення валізи до свого місця”, Ньютон як “я переборюю силу гравітаційної взаємодії “Земля - валіза”, а Ейнштейн - як “я переборюю скривлення простору-часу”.

Тоді, чи є наука, і в тому числі “нормальна” наука, раціональною діяльністю? Ні не є, відповість Фейєрабенд; вона - скоріше, міф, і її розвиток являє собою створення все нових альтернатив, причому варто зіставляти не теорію з експериментом, а теорію з теорією. Ясного критерію демаркації не висувається, за винятком вимоги логічної несуперечності. І тільки. Підтверджуючі факти необов'язкові. Саме поняття істини скасовується, і досягнення істини метою науки не є. У розгляд включений суб'єкт наукової діяльності - учений, наукова школа, співтовариство.

Таким чином, у рамках такого епістемологічного анархізму особистість людини знаходить неминущу цінність також і в раніше “заборонених для її впливу” природничих науках. Наука, вважає Фейєрабенд, майже нічим не відрізняється від інших сфер людської діяльності.

Тим самим, Фейєрабенд схильний загострювати різного роду формулювання, доводити їх до крайності і парадоксальності. Поступово його філософія розвивається, стає більш самостійною і здобуває своєрідний характер, який багато в чому знаменує підсумок розвитку постпозитивізму. Найбільш парадоксальним здається тут його знаменитий принцип “anything goes” (“припустимо все”), “принцип вседозволеності”, що остаточно відкидає ідею критерію демаркації і стверджує, що наукове знання принципово не відрізняється від ненаукового. Наука - та ж релігія, але по-своєму обставлена, зі своєю догматикою і нетерпимістю до іншого, своєю претензією на владу з боку касти вчених. Фейєрабенд навіть закликає відокремити науку від держави, як це колись було зроблено з релігією.

Часом така позиція американського філософа подається занадто спрощено, для чого, можливо, неодноразово давав привід і сам Фейєрабенд. Відзначимо тут дуже важливий позитивний сенс позиції “методологічного анархізму”, про який, на жаль, не завжди згадується в підручниках.

В рамках філософії “методологічного анархізму” Фейєрабенд повертає у філософію науки ту чудову ідею, відповідно до якої наука ніколи не може бути пізнана до кінця, і ніколи жодна модель науки не в змозі вичерпати живу науку, що розвивається. А це значить, що будь-який науковий метод, будь-яка модель наукового знання завжди виявить якусь свою обмеженість, за межами якої цей метод і модель виявляться не відповідними науковій практиці. Вже відзначалось, що у кожного поняття, закону, методу своя область застосовності. Це ж відноситься і до моделі, у якої є ніби свій “інтервал модельованості” (або, інакше, є своя область застосовності, в межах якої модель адекватна своєму прототипу). Модель адекватна тільки в рамках цього інтервалу і перестає бути такою поза його межами. Отже, всі моделі науки наукові (і адекватні реальному стану справ у науці) тільки за умови інтервалу модельованості. Самі по собі моделі науки взагалі лежать по той бік науки і ненауки. Отже, необхідно ще щось, що дозволить їх зробити науковими. Таким щось є “рух цілого”, який може відчути тільки живий вчений і який тільки в змозі визначити, адекватна та або інша модель цьому цілому в цей момент і за даних умов, чи ні. Наука, писав Фейєрабенд, є формою цілокупного Життя, і тільки це цілісне життя, розділяючись всередині себе на живого вченого і живе знання, здатне зробити Науку. Фейєрабенд повертає нам почуття містичної нескінченності наукового знання і наукової діяльності, що як піднімає науку до висот Життя, так і співполагає її з іншими формами містицизму, у тому числі знижуючи її до недоліків всякої людської міфології.

Намагаючись послідовно провести свою позицію, Фейєрабенд один за одним розглядає всі моделі науки і намагається показати їхній інтервал немодельованості, тобто знайти таку систему умов, за якої модель припиняє бути такою. Це можна зробити або вказавши на протиріччя моделі, або застосовність альтернативної моделі. У цьому метод анархізму цілком нагадує тотальний методологічний скептицизм. На кожну тезу він шукає свою антитезу.

Установці вченого зберігати і розвивати одну теорію Фейєрабенд протиставляє відзначений вище принцип проліферації наукових теорій, що виражається в заклику множити побільше теорій - інших і різних. В історії науки знаходив своє виправдання і цей принцип. Наприклад, в часи розвитку квантової механіки нові теорії були настільки відмінними від ідей класичної фізики, що Нільс Бор як один з критеріїв нових теорій висував їхню “достатню безумність”. Ось що він говорив з приводу однієї з найновіших теорій елементарних частинок: «Все мы согласны, что ваша теория безумна. Вопрос, который нас разделяет, состоит в том, достаточно ли она безумна, чтобы иметь шансы быть истинной» [42]. Крім того, більш різноманітний спектр теорій може дозволити швидше вибрати з них найбільш адекватну для опису фактів.

Принципу фальсифікованості Поппера Фейєрабенд протиставляє “принцип міцності (консервації)”, який вимагає від ученого розробляти теорію, не звертаючи уваги на труднощі, які вона зустрічає. Часто вчені проявляють велику завзятість у відстоюванні своїх теорій, незважаючи на тиск критики, і часом в результаті така установка дозволяє зберегти ще “ранимі” паростки нового знання, яке виявляє свою стійкість до контрприкладів тільки на досить зрілій стадії свого розвитку. Щоб виростити міцне дерево, потрібно спочатку зберегти його слабке зернятко.

Критикуючи позицію Куна, Фейєрабенд заперечує проти його абсолютного поділу “нормальної науки” і наукової революції. На його думку, елементи цих двох станів наукового знання постійно присутні в його еволюції. У своєму аналізі Фейєрабенд, на відміну від багатьох інших критиків Куна, відзначає, що ідея “нормальної науки” багато в чому правильна. Помилка Куна, на його думку, полягає лише в тому, що дві одночасно співіснуючі в науці тенденції - прагнення до стійкості і прагнення до проліферації - він сприйняв як різні етапи в розвитку науки і розділив їх у часі. У реальній же науці ці дві тенденції діють одночасно, і джерелом розвитку науки саме і є протиборство двох протилежних намагань - намагання зберегти існуюче і намагання ввести нове. При цьому Фейєрабенд посилається на вчення діалектики про боротьбу протилежностей як джерело розвитку.

Заперечуючи стереотипу поділу повсякденної мови і мови науки, Фейєрабенд пропонує подивитись на повсякденну мову як на деяку своєрідну теорію, що також може бути переборена деякою наступною теорією. Певною мірою цей процес, очевидно, відбувається в еволюції самої повсякденної мови, що все більше асимілює різні теоретичні конструкції.

Не завжди правильне і відношення несумісності між науковими теоріями. Несумісність - це вид відношення між теоріями, в той же час теорії можуть бути настільки різними, що може губитись взагалі будь-яке відношення між ними, як між різними парадигмами у філософії науки Куна. А неспіврозмірні, непорівнювані теорії сумісні - так ще з одного боку Фейєрабенд заперечує Попперу, піддаючи сумніву відношення фальсифікації.

Індукції можна протиставити принцип, який Фейєрабенд називає “контріндукцією”. Він виражається у вимозі розробляти гіпотези, несумісні з твердо встановленими фактами і добре обґрунтованими теоріями. Що ж потрібно, очевидно, визнати, що і такого роду установка вченого може бути плідною, якщо старі теорії і факти занадто догматизуються і гальмують виникнення нового знання.

Багато філософів науки, наприклад Поппер, негативно ставилися до використання так званих гіпотез ad hoc (“з нагоди”), тобто гіпотез, тимчасово створених для пояснення тільки деякої частки випадку і які мають дуже вузький пояснювальний і передбачувальний потенціал за межами цього випадку. Фейєрабенд же знаходить виправдання в їхньому використанні, а також і цієї методології, не без підстав стверджуючи, що будь-яка нова теорія починається у формі різних гіпотез ad hoc, які лише згодом можуть бути замінені більш ґрунтовними проектами.

В кінцевому підсумку, стверджує Фейєрабенд, все може зробити свій внесок у розвиток науки як однієї з форм культури, у тому числі навіть неправда і обман могли відіграти тут свою позитивну роль. “Anything goes” - “припустимо все” у горно життя, все може послужити паливом для нього. І тут у Фейєрабенда звучить вже відтінок розмивання всіх меж, втрати всякої визначеності. Розверзається безодня хаосу. Фейєрабенд починає заперечувати саму можливість істинного пізнання, і феномен науки втрачає свій сенс. Постпозитивізм вичерпує себе своїм власним запереченням - якщо немає науки, то не потрібна і її філософія, у тому числі філософія постпозитивізму.