Попередники логіки Арістотеля у Стародавній Греції

Логіка Стародавньої Греції досягла найбільшого розкві­ту завдяки діяльності Арістотеля, одного з найвидатні- ших античних вчених. У деяких працях, присвячених творчості Арістотеля, його називають іменем «Стагиріт», яке походить від назви міста, де він народився (Стагир).

Арістотель узагальнив і систематизував перші дослі­дження з логіки, які були в його попередників (представни­ків мілетської школи, софістів, Демокріта, Сократа та його послідовників), визначив основні форми і закони мислення, створив першу теорію висновку (силогізм). Його досліджен­ня з логіки є настільки фундаментальними, що саме з них беруть свій початок багато проблем сучасної логіки. Створе­на ним логічна система протягом багатьох віків суттєво впливала на розвиток науки, освіти, культури, особливо в країнах Європи, де вона була найбільше поширена. Про йо­го роль у створенні й розвитку логіки від її виникнення і до другої половини ХІХ ст. (тобто до початку нового етапу в розвитку логіки — «сучасної логіки»), називають арістоте- лівською логікою. У галузі логіки багато відкриттів зробили учні Арістотеля, логіки середньовіччя, логіки Нового часу, представники класичної філософії, проте результати його досліджень залишалися найбільш фундаментальними. Тому зрозуміло, що коли йдеться про давньогрецьку логіку, то мається на увазі не якийсь локальний історичний період у розвитку цієї науки, а відкриття, що стало надбанням циві­лізації на всі часи її існування. Тобто тут хронологічний показник не є визначальним, він лише вказує на часові ме­жі виникнення цього відкриття. Так само фізика Ньютона не є надбанням і прерогативою лише XVIII ст., вона має планетарне значення на всі часи.

Арістотель народився у 384 р. до н. е. Був учнем Пла­тона і вчителем Олександра Македонського. Як стверджу­ють джерела, написав близько тисячі наукових праць, що охоплюють всі галузі тогочасного філософського і наукового знання.

У 70 р. до н.е. послідовник і коментатор вчення Арісто- теля Андронік Родоський об’єднав його твори у трактат під назвою «Органон» (від грецького organon — «знаряд­дя», «інструмент», «засіб пізнання, дослідження»).

До «Органону» входить п’ять творів.

У праці «Категорії.» Арістотель розкриває природу найзагальніших понять або категорій. У праці «Про тлу­мачення» дається визначення судження як форми мис­лення, здійснюється класифікація суджень, досліджуються умови їхньої істинності. Основною працею з логіки є «Аналітики», що складаються з двох книжок. У «Першій Аналітиці» розглядається силогістика (вчення про умови­від), у «Другій Аналітиці» — теорія доведення. «Топіка» присвячена теорії ймовірних доведень. У книзі «Про софі­стичні спростування» досліджено джерела неправильних умовиводів і доведень, показано засоби виявлення та усу­нення помилок.

Створюючи основи науки логіки, Арістотель спирався на праці своїх попередників. Щоправда, в них проблеми з логіки викладалися не систематично, і були вплетені в контекст філософії, риторики, граматики. І все ж вони бу­ли солідним підгрунтям, на якому могла з’явитися така теорія, як логіка Арістотеля.

Наукові дослідження в галузі логіки започаткував Де- мокріт (460—370 рр. до н.е.). Він вперше описав індук­цію як спосіб міркування, охарактеризував гіпотезу, ана­логію, логічну операцію визначення понять, дав перше формулювання закону достатньої підстави («ніщо не відбу­вається безпричинно, але все має достатню підставу»).

У Парменіда (540—480 рр. до н.е.) знаходимо перші спроби визначити закон тотожності.

Зенон Єлейський (490—430 рр. до н.е.) прославився своїми апоріями (від грецького «безвихідність», «скрутне становище»): «Ахілес і черепаха», «Дихотомія», «Стріла», «Стадій», які показали своєрідність чуттєвого і раціональ­ного ступенів пізнання. Ця своєрідність стала безпосередньо доступною завдяки логіці. Логіка довела, що нехтування своєрідністю чуттєвого і раціонального етапів пізнання при­зводить до визнання з необхідністю очевидного неочевид­ним (або, як кажуть, визнання чорного білим, і навпаки).

Після Зенона протягом багатьох віків робилися спроби допомогти йому вибратися із скрутного становища, в яке він потрапив із своїми апоріями. Та і у сучасній літературі зустрічаються подібні спроби (наприклад, що Зенон ділив до нескінченності траекторію польоту, а треба було ділити ще й час польоту і таке інше).

А насправді в такій легкій для сприйняття формі Зенон показав, що логіка — це особлива рефлексія над процесом пізнання і результатами процесу пізнання.

Саме логіка є тим гарантом, який оберігає будь-яку тео­рію від руйнування. Нехтуючи логікою, наш інтелект потра­пляє у безвихідь. Свідченням цього є логічні протиріччя.

Ще одна цікава постать античної логіки — Сократ (469—399 рр. до н. е.), який не залишив після себе жодно­го твору. Про відкриття Сократа відомо із свідчень його учнів і послідовників.

Сократ описує два способи дослідження: індукцію («наве­дення») і дефініцію («визначення»). Суть сократівської інду­кції полягає в утворенні понять. Щоб утворити поняття, слід посилатися на звичайнісінькі уявлення людей, на приклади повсякденного життя, на загально визнані положення. Уни­кнути випадковості і несистематичності цього процесу допо­магає мистецтво зіставлення протилежних думок, поглядів.

Індукція є основою дефініції. Завдяки індукції (або на­веденню) встановлюють, що є суттєвим для досліджуваного предмета, а що — ні. Кінцевий результат індукції — утво­рення дефініції.

Свій метод утворення понять Сократ називав «маєвти- кою» («мистецтво повитухи»). Сократівський метод, об’єд­нуючи індукцію і дефініцію, допомагав народитися думці. Платон дав чудові зразки застосування цього методу у «со­кратичних діалогах».

Сократ спочатку вимагав від співбесідника дефініції обго­ворюваного предмета, наприклад, що таке добро.

Платон досліджував природу судження, яке вважав го­ловним елементом мислення. З його точки зору суджен­ня — це об’єднання понять, де міститься ствердження або заперечення. Йому були відомі визначення через рід і най­ближчу родову відміну, дихотомічний поділ обсягу понять, він в притул підійшов до відкриття головних законів логі­ки, які згодом сформулював його учень — Арістотель.

Значний вплив на формування логіки Арістотеля спра­вили софісти. Софістами у Стародавній Греції називали вчителів мудрості і красномовства. Софістів поділяють на старших (Протагор, Горгій, Гіпій, Продик, Анти­фон) і молодших (Крітій, Гіпподам).

Старші софісти досить фундаментально досліджували питання політики, етики, держави, права, мовознавства. Всі вони виходили з того, що істина може бути тільки від­носною. Саме Протагору належить знаменитий афоризм «Людина є виміром усіх речей».

Молодші софісти, абсолютизуючи релятивізм старших софістів, приходять до того, що софістика (тобто мудрість) вироджується в них у жонглювання словами, у фальшиві прийоми «доведення» істини і хиби одночасно.

3.