Аргументація достовірного знання в «прагматичному аполітизмі»

Логіка і аргументи постпозитивізму (як і неопозитивізму) стають зрозумілішими, якщо враховувати їх виключно уважне відношення до основ науки. Таку традицію, що заслуговує всебічної підтримки, з енту­зіазмом підтримав американський аналітик Віллард Куайн.

Необхідно враховувати безпосередній зв’язок філософування В. Куайна з логікою. У 30-х роках XX століття він був одним з учасни­ків Віденського гуртка, де познайомився з «великим вчителем» Р. Карнапом, хоча і розійшовся пізніше з ним в поглядах. Помітний вплив на нього мали міркування Ф. Франка, М. Шліка, К. Геделя, Ф. Вайсмана. Завдяки підтримці В. Куайна європейські вчені, які втек­ли від нацизму, продовжили роботу в США. Мислитель знаходив смисл своїх досліджень у філософії логіки, яку викладав у Гарвардському уні­верситеті. З його численних творів потрібно виокремити ті, що мають безпосереднє відношення до логіки: «Дві догми емпіризму» (1951), «З логічної точки зору» (1953), «Методи логіки» (1959), «Шляхи парадок­су та інші нариси» (1966), «Сутності». Понад півстоліття книги і статті В. Куайна викликали дебати і дискусії з проблем логіки і філософії мо­ви. Як зазначив Дж. Романос, «жодний мислитель не мав такого могу­тнього впливу на тематику філософських суперечок»¹¹⁴.

Загальна позиція В. Куайна полягає в обґрунтуванні положення, згі­дно з яким, найбільш фундаментальні основи філософування і логічно­го мислення зводяться до наступних: а) роль збудження чуттєвих реце­пторів людини в пізнанні; б) мова як інтерсуб’єктивна соціальна система знаків; в) вибіркова поведінка людей в різних ситуаціях.¹¹⁵ Ми­слитель прагнув звільнити філософію науки від тих припущень, які, на його думку, не витримують критики з позицій логіки.

Заперечення «внутрішнього досвіду» робить емпіризм В. Куайна більш радикальним, аніж класичний і неопозитивістський. Через це фі­лософію В. Куайна часто називають «радикальним емпіризмом». Разом із тим тексти мислителя підтверджують те, що центральне значення з трьох вищевказаних основ філософування він надавав мові. Його філо­софію можна назвати «лінгвіцизмом» певного «емпіричного» і «поведі- нкового» ґатунку. Так, В. Куайн оголосив себе прибічником прагматиз­му Дж. Дьюї, для якого «смисл не є психологічною сутністю, він є властивістю поведінки»¹¹⁷. Проте, незважаючи на проголошену тезу, сам мислитель акцентує увагу на мові, оскільки люди змушені на свій страх і ризик конструювати систему світу, що більше орієнтована на мову, ніж на почуття.

Насамперед В. Куайн з логічною послідовністю намагається реалі­зувати обрану ним методологію «лінгвістичного прагматизму», що зро­било його аргументи досить неочікуваними. Він вважає, що неможливо осягнути референцію як означення об’єктів словами та іншими знака­ми, що видається цілком очевидною операцією. Однак стає зрозуміло, що це зовсім не так. Навіть у разі адекватного визначення і вказівки на певний об’єкт не ясно, на що саме вказується: чи то на нього як ціле, чи на частину (а якщо на частину, то яку?). Багатьом словам, як зазначає філософ, чіткі визначення взагалі протипоказані. Отже, у результаті по­дібної аргументації ми отримуємо висновок, що «референція як самос­тійний акт неможлива». Неспроможність референції (денотації) пок­ладає кінець «міфу про галерею», згідно з яким, кожному об’єкту відповідає слово (як в галереї кожна картина відповідає зображуваній об’єктивній реальності).

Необхідно враховувати, що проблема «референції» має давню тра­дицію в історії логіки і перебуває в полі сучасної наукової дискусії, зо­крема стосовно проблеми істини. Аргументи «за» стосовно того, чи є речення (положення) істинним, якщо воно відповідає реальності, засно­вуються на його відношенні до реальності. Тобто, якщо факт, про який говориться в даному реченні, вважається істинним, то він має відно­шення до реальності. А якщо реальність співвідноситься з фактом, про який говориться в реченні, то це і є істина. Однак, П. Вейтгартнер вважає, що «замість того, щоб говорити про те, що твердження є істин­ним, якщо те, про що говориться у твердженні співвідноситься з реаль­ністю, ми можемо сказати, що речення є істинним, якщо воно відпові­дає реальності». Отже, у цьому розумінні твердження про те, що речення (положення) є істинним, якщо воно відповідає реальності, пра­вильне.

Наступний аргумент основується на тезі, що речення є істинним, якщо воно відповідає реальності, правильної не лише для екзистенціа­льних речень, але і для предикацій. Так, якщо речення «а має власність Р» є істинним, коли існує а, у якого є власність Р, зазначає П. Вейтгартнер, тоді теза має смисл. Ми основуємось на визначенні іс­тини, у якій містяться дані судження, як складові того факту, що існує комплекс відповідальної логічної думки, яка є судженням. Тобто «коли ми говоримо “а має відношення R до V” наше судження істинне тоді, коли існує комплекс “ц має відношення R до b”, і наше судження не іс- типііе тоді, коли даний комплекс відсутній». Отже, теза про те, що речення є істинним, якщо воно відповідає реальності, видається прави­льним.

Аргументація «проти» випливає з наступного: якщо теза «речення є істинним за його відповідності реальності» означає, що річ, про існу­вання якої говориться в реченні або про яку щось стверджується, існує, тоді кожне істинне речення має на увазі те, що щось існує, або те, що дана річ, про яку говориться в реченні, існує. Також правильні вислов­лювання про відношення, в яких одна або всі їх умови, і при цьому самі відношення не існують.

Наступний аргумент «проти» проголошує: якщо істина положення 5 встановлена наукою, то наука використовує критерій істини 5. Однак відповідність (5) реальності не може бути критерієм істинності 5. «На основі теорії відповідності, - пояснює цю позицію Ф. П. Рамсей, - що ставиться під сумнів, істинність означає відповідність між нашими пе­реконаннями і реальністю, яка перебуває за їх межами, - зовнішній іде­ал, до якого ми прагнемо. Однак ми не можемо прагнути до цього ідеа­лу з надією досягнути його; також ми не можемо використовувати його в якості критеріїв»¹²². Аргумент «про відповідність фактам» розкриває нам сутність того, «що є істиною^ але він не може слугувати вказівкою того, що показує, в чому істина»¹¹, - обґрунтовує позицію H Решер.

Отже, якщо істинність положення 5 встановлена наукою, то наука не розглядає проблему відповідності 5 з реальністю. Тому твердження про те, що положення істинне, якщо воно відповідає реальності, є неправи­льним (хибним).

Відповідно до аргументів «за» і «проти», варто зазначити, що у В. Куайна проблема «референції» пов’язана з реченням (тим чи іншим положенням). Йдеться про те, що речення має зміст, який належить до звичайних умов або звичайної інтерпретації його смислу (разом із кон­текстом). Коментуючи положення А. Пана: «Людина є розумною тва­риною», яке означає на англійській, що людина - «розумна тварина», В. Куайн доводить: у такому разі умова істинності не є аналітичним ек­вівалентом.

На основі позиції «прагматичного аналітизму», В. Куайн пов’язує свою аргументацію проти «семантичного платонізму» з принципом не­визначеності перекладу і відходом від конотатів. «Радикальним перек­ладом» мислитель називає переклад з мови, що відійшла в минуле, за­снованої на поведінковій очевидності і без «посилання на словники». Уявімо собі ситуацію, зазначає мислитель, коли лінгвіст повинен пере­класти речення або вираз з мови народу, розвиток якого відбувається поза контактом з нашою цивілізацією. «Гавагай», скаже людина, вка­зуючи на кролика, що біжить. Лінгвіст, переклавши «гавагай» як «кро­лик», не буде використовувати словники і звертатися за допомогою до інтерпретаторів. Він спробує відштовхнутись від «ситуації-стимулу» і буде намагатися порівняти його і нашу поведінку під час появи тварини.¹²⁵

У радикальному перекладі співставляються зовсім не смисли слів. Лінгвіст не має перед собою словесні смисли подібно до творів мис­тецтв в картинній галереї, оскільки тут слова не функціонують в ролі «етикеток». Зробити їх речами, тобто конкретизувати конотати (смис­ли, значення) і намагатися звести переклад до таких конкретних оди­ниць - означає задовольнятися галюцинаціями. Це підтверджує мента­льний експеримент радикального перекладу. «Не існує реальності, відносно якої той чи інший переклад можна визнати правильним», - стверджує В. Куайн. Міркуючи гіпотетично, згідно з установками праг­матизму, цією реальністю могла б бути система поведінки, хоча систе­ми поведінки є різноманітними і в нас немає можливості підвести їх до загального знаменника.

Отже, на практиці смисли пов’язані не з ментальними станами, а із прагматичними, поведінковими стимулами. Всупереч менталістському «міфу про галерею» (наочність), смисли відсилають до поведінки. Не­має сигніфікату у вигляді ідеї, а є смисл як поведінкова відповідь на стимул. «Мова є соціальним мистецтвом, - ще раз стверджує В. Куайн, - якого ми досягаємо на основі очевидності демонстрованої поведінки в обставинах, що соціально впізнаються»¹²⁷.

Повертаючись до прикладу стосовно перекладу слова з мови, що сформувалася поза нашою цивілізацією, треба спробувати зрозуміти, що стоїть за рішенням лінгвіста ототожнити слово туземця «гавагай» зі словом «кролик». Можливо, перед нами гра слів, очікувань і концепту­альних схем. Природне очікування туземців, яке вкладається в корот­кий вираз «кролик», можливо, означає більше, ніж усе інше. Лінгвіст, раз почувши його за обставин, коли кролик був об’єктом особливого інтересу, перевірить слово «гавагай» у якості позитивної або негативної відповіді, буде намагатися елімінувати такі можливі його варіанти, як «біле» і «тварина», в якості альтернативи для перекладу. Зупинившись на слові «кролик», він не буде повторювати нескінченні експерименти, хоча і буде готовий до того, що певний «неочікуваний досвід зробить необхідною ревізію його версії перекладу»¹²⁸.

З точки зору В. А. Канке, концепція «невизначеності перекладу», згідно з аргументами якої, неможливою субординація теорій, викликає заперечення. У нео- і постпозитивізмі теорія звіряється з експеримента­льними даними. Вони стають тією реальністю, на основі якої визнача­ється, яка теорія більш сильна та істинна. Проте, зосереджений на сис­темах поведінки, В. Куайн не дотримується цього методологічного рі­шення. Аналіз систем поведінки «.без звернення до проблематики спеціальних наук, їхніх фактів навряд чи може бути переконливим»¹²⁹.

На наш погляд, така критика спрощує позицію В. Куайна. Насправ­ді, за допомогою експериментальних ситуацій, структурованих навколо «стимулу-реакції», лінгвіст створює певний «словник перекладу» та аналітичні гіпотези для встановлення мережі кореляцій між словами і виразами туземця, а також власними словами та виразами. Однак, уся ця робота не гарантує, що терміни «гавагай» і «кролик» співіснують в самих речах. В аргументації В. Куайна об’єкт, до якого «прикладають­ся» терміни, - можливо є лише тимчасовими сегменти того, що ми на­зиваємо «кроликом», і ситуація, що стимулювала дати позитивну від­повідь на «гавагай», співпадає з тією ж, що і зі словом «кролик». Коли на основі тотожності смислових стимулів «гавагай» і «кролик» лінгвіст робить висновок про їхню відповідність, то робить це через розуміння ним того, що «туземець достатньо схожий на нас, щоб мати загальне 130 коротке поняття для кролика взагалі, а не для окремих його частин».

З такого обґрунтування В. Куайна випливає, що лінгвіст не перекла­дає смисли термінів і виразів з мови туземця на свою власну, а скоріше проектує власні концептуальні схеми, очікування і звички на поведінку туземця. У цьому і полягає принципова невизначеність перекладу. Не­обхідно вказати, що робота В. Куайна «Слово і об’єкт», в якій дослі­джується проблема складності перекладу, починається словами: «Мо­ва - це соціальне мистецтво. Навчаючись мові, ми цілком залежимо від інтерсуб’єктивно доступних вказівок, що говорити і коли. Тому немає жодного іншого способу порівняння лінгвістичних значень, ніж як в те­рмінах налаштованості людей до відкритої реакції на соціально існуючі стимули. Результатом визнання цього обмеження є те, що проблема пе­рекладу зіштовхується з систематичною невизначеністю». Автор на­зиває сім причин «нездатності правильно оцінити невизначеність», у т. ч. наявність у двомовного індивіда його власної семантичної кореля­ції та системи аналітичних гіпотез, несумісної з потрібними «парамет­рами» іншого індивіда. Окрім того, кореляції та гіпотези, можуть ви­явитися імпліцитними, як і низка додаткових канонів, що обмежують вибір аналітичних гіпотез. Це «ще більше ускладнює ситуацію неви­значеності»¹³².

Ментальний експеримент радикального перекладу показує, що суть перекладу полягає не у співставленні сигніфікатів (смислів, або конота- тів) і слів з речами (як у випадку з міфом про галерею). Смисли є пове- дінковими позиціями. Так, філософ висуває положення: «Немає нічого в смислі, чого б не було в поведінці»¹³³. Крах об’єктивістської та мен- талістської семантики означає неможливість апеляції до абсолютних критеріїв для встановлення однозначності перекладу. Правила перекла­ду є невизначеними, а така невизначеність принципового характеру. Вони релятивні відносно тотальності перевірених і неперевірених дис­позицій. Від цієї невизначеності можна позбутися лише завдяки віль­ному вибору, в т. ч. і «несвідомого, і за допомогою аналітичних гіпотез перекладу». Іаким чином, невизначеність не означає неможливості перекладу, оскільки це скоріше принципове питання «втечі» від коно- татів і «міфу про галерею».

Аналіз показує, що міркування В. Куайна про «радикальний перек­лад» (переклад з мови, до цього часу невідомої) враховує вербальну по­ведінку, невербальні стимули, зорове подразнення, стимульні значення, ситуативні речення, а також метод аналітичних гіпотез як «спосіб ката­пультуватися в аборигенну мову, отримавши імпульс від рідної мо­ви». Ця обставина зобов’язує нас відмовитися від впевненості у ви­значеності. В контексті біхевіористського підходу можна спостерігати, що з поняттям «смисл» пов’язана значна кількість випадків, які демон­струють його невизначеність. Вона розповсюджується на всю смислову сферу. На цьому і заснований аргумент В. Куайна про «невизначеність перекладу». Його точка зору, що найкращий метод перекладу - «співс- тавлення речень туземної мови і пов’язаних з нею англійських речень, згідно з відповідним випадкам вживання»¹³⁶, - все ж таки не дозволить нам позбутися невизначеності. Причиною цього є холістська природа смислу: завжди можна припустити, що можливе інше або навіть інші правила для перекладу, які також будуть цілком узгоджені з поведін­кою, яка спостерігається.

Необхідно враховувати, що ці особливості перекладу мають значен­ня і для виявлення мовної невизначеності у пізнанні, де вона здійснює вплив на отримання і обгрунтування істинного знання. Справа полягає в тому, що у пізнанні ми маємо стикаємось з об’єктами-текстами, в яких відбувається постійна зміна мов як «мовних ігор», що вимагає «перекладу», хоча і не такого фундаментального, як під час перекладу з однієї природної мови на іншу, але яка зберігає ті чи інші загальні принципи. Тому із міркувань про переклад можна зробити загальні епі- стемологічні висновки, які приймають до уваги як «первинну» (об’єктну) мову, так і метамову, що має справу з «описанням опису», тобто з текстом як таким. Під час переосмислення «умов можливості» пізнання з опорою на ідеї герменевтики, прагматизму і філософії мови усвідомлюється значущість досвіду перекладу-інтерпретації, насампе­ред, тому що у такому разі реалізується принципово інший підхід до суб’єкта пізнання. Виникає «можливість зрозуміти і показати, як здійс­нюється пізнання, що “обійняте мовою” і невіддільне від неї у взаємодії з іншими суб єктами».

Для підсилення своєї аргументації В. Куайн робить власну позицію ще більш провокаційною, стверджуючи і демонструючи, що ситуація «радикального перекладу» існує завжди, тому неосяжність референції існує у власній мові (розмові) завжди. Наше «внутрішнє правило» пе­рекладу є «гомофонічним»: ми ототожнюємо потік фонем, які вигово­рюємо самі, зі схожими «фонічними» потоками, які вимовляють інші люди. Усі користуються «принципом довіри», витлумачуючи «час від часу слова сусіда гетерофонічно, якщо це робить його промову в нашо­му сприйнятті менш абсурдною»¹³⁸.

Така ситуація, як зазначає П. T Манікас, виявляється ще більш складною, оскільки «незбагненність референції не постає незбагненніс­тю факту: факту не існує. Однак, якщо факту не існує, то можна ствер­джувати, що незбагненність референції починається ще раніше, ніж ви­падок з сусідом; ми можемо побачити її і у випадку з самим собою»¹³⁹.

Повертаючись до наведеного прикладу, варто зазначити, що немож­ливо сказати, скільки усталених виразів необхідно для співставлення слів туземця з нашими термінами. Безглуздо запитувати в абсолютному смислі про те, чи вказують такі терміни як «кролик» або «частина кро­лика» насправді «на кроликів або частини кроликів»... Про це «ми мо­жемо запитувати лише відносно певної фонової мови»¹⁴".

Ще менш шансів для їх ототожнення з нашими «інструментами» предметних співставлень: артикулами, займенниками, формами однини і множини, типами поєднувальних сполучників, предикатами тотожно­сті тощо. Елементи мовного апарату є взаємопов’язаними, і навіть саме поняття терміну релятивне відносно нашої культури, тому наша інтер­претація фонетичних і поведінкових стимулів туземця може стати не­природною і довільною. На думку В. Куайна, немає сумніву, що конку­руючі системи аналітичних гіпотез можуть бути адаптовані як до «тотальності вербальної поведінки, так і до тотальності диспозицій вер­бальної поведінки так, щоб специфікувати переклади численних і часто 141 незіставних висловлювань, які вислизають від незалежного контролю».

Разом із тим В. Куайн усвідомлює, що таке положення загрожує ре­гресом, причому нескінченним регресом. Через це він висуває практич­ний аргумент, згідно з яким, виникає впевненість, що регрес може бути зупинений у межах нашої власної мови «за допомогою мовчазної згоди в межах мови, яка використовується, і прийняття слів з їх номінальни­ми значеннями (at face value)».

Із позицій філософського підходу такий результат постає незадові­льним, або невтішним. У своїх пізніх працях В. Куайн намагається знайти нові аргументи для вирішення цієї проблеми. Для цього він ста- вить залежність перекладу від певних обставин, і у праці «Пошук істи­ни» вказує: «Відносність зникне, якщо керуватись під час перекладу ми будемо трансформацією тотожності (де терміни складені попарно з са­мими собою), і, таким чином, почнемо розглядати власну мову в її но­мінальному значенні»¹⁴³.

Приймаючи аргументацію В. Куайна, американський філософ Б. Cmpayd вважає, що ми можемо прийняти те, що «не існує внутріш­нього «музею смислів», що носії мови володіють знанням, яке дозволяє їм адекватно реагувати на висловлювання інших, а також те, що єдиним свідченням цьому є поведінка. При цьому мислитель висуває власний аргумент, згідно з яким, такий біхевіоризм «повинен бути описаний з використанням інтенсіональних термінів, наприклад, “говорить, що р”, “вважає, що р" і т. д.»¹⁴⁴. Речення, які містять ці терміни, поводять себе інтенсіонально, тобто вони не задовольняють, не відповідають умові. У відомому прикладі «Том вважає, що Цицерон викриває Катіліну», при заміні «Цицерона» на «Туллія» (що означають одну і ту ж людину) іс­тинний смисл загального судження не зберігається, оскільки Том може не знати або не вважати, що ці терміни означають одну і ту ж людину.

Особливо яскраво розкривається система аргументації В. Куайна у критичному аналізі ним догматики емпіризму. Його робота «Дві догми емпіризму» є однією із найпоказовіших для постпозитивізму і філософії науки в цілому. Перша догма емпіризму полягає в «дискримінації», що застосовується під час оцінки аналітичних істин стосовно смислу тер­мінів, а не фактичних даних, і синтетичних істин, заснованих на факти­чних даних. Така догма, що поділяється «віденськими неопозитивіста­ми», має витоки зі здійсненого І. Кантом поділу істин на «аналітичні» та «синтетичні», запропонованої Г. Лейбніцом демаркації між «істина­ми розуму» та «істинами факту», а також юмівського розведення ідей, з одного боку, і фактичних даних з іншого.¹⁴⁵

Вище зазначалося, що відмінність аналітичного і синтетичного (іс­тин, суджень) займала визначальне місце у концепції «логічного емпі­ризму» (відомого також як «логічний позитивізм»), оскільки вона до­зволяла сучасному емпіризму відмовитися від використання поняття «необхідності» відносно природи і вживати його лише відносно мови. Істинність аналітичних суджень, за винятком тих, які були формально істинними завдяки своїй формі (наприклад, р або нс-р), зумовлювалася загальністю смислів термінів, що в них входили. При цьому смисл по­няття (або зміст) строго відокремлюється від його об’єму (референції), що визначається як «клас усіх сутностей, відносно яких певний загаль-

• 146

нии термін Є ІСТИННИМ».

Прагнучи вирішити цю проблему, В. Куайн вважає, що твердження, які називаються аналітичними, потрібно розділити на два класи. Перший клас утворюють логічні істини. Наприклад, судження: «ніхто з не­одружених чоловіків не одружений» залишиться істинним за будь-якої інтерпретації його складових термінів (якщо замінити, наприклад, сло­ва «людина» і «одружений» термінами «кіт» і «чорний»), якщо лише це не логічні зв’язки типу: «жоден», «ні», «якщо... то», «і» тощо. Його іс­тинність залежить не від фактичної ситуації і не від смислу термінів, а лише від його логічної форми. Через це «оперувати аналітичними су­дженнями не складно».

Однак ситуація змінюється, якщо ми проаналізуємо обґрунтований В. Куайном другий клас аналітичних суджень. Наприклад, щоб засвід­чити судження: «Жоден холостий не одружений» як аналітичне, потрі­бно показати «синонімію» тобто рівність значень термінів «холостий» і «неодружений». У цьому аспекті В. Куайн зазначає, що поняття «сигні­фікат» не те ж саме, що поняття «денотат». Наведений у свій час прик­лад Г. Фреге ілюструє, що поняття «вечірня зірка» і «вранішня зірка» означають одну і ту ж саму річ за усієї неспівмірності смислів. Говоря­чи про «істоту з серцем» та «істоту з нирками», ми, можливо, «маємо на увазі один просторовий об’єкт, але робимо акцент на зовсім різні смисли».¹⁴⁸

Таким чином, поняття аналітичності вимагає чіткого розуміння то­го, що таке «синонімія», або володіння загальним смислом. Проте В. Куайн стверджує, що такого розуміння у нас немає. Мислитель аргу­ментує можливості інших способів вирішення цієї проблеми (напри­клад, пояснення синонімії через визначення). Однак стає зрозуміло, що визначення саме зумовлено синонімією, лише за винятком випадків по­стулювання смислів, коли ми говоримо: будемо вважати, що F означає C₁. Схожі труднощі виникають за спроби пояснення синонімії через взаємозамінюваність термінів salva veritate (тобто без зміни істинного значення речення). Якщо ми стверджуємо: «необхідно (закономірно - Л. K.), що всі неодружені і тільки вони є неодруженими мужчинами», то ми розглядаємо нашу найбільш важливу проблему як заздалегідь ви­рішену, оскільки передбачається, що термін «необхідно» застосовуєть­ся лише до аналітичних тверджень. Якщо в нашій мові немає таких мо­дальних термінів як «необхідно» (а також усіх інших термінів, які не узгоджуються з принципом екстенсіональності), то взаємозамінюва­ність може «гарантувати лише екстенсіональну еквівалентність, тобто збереження істинного смислу, але вона не може зумовити когнітивну синонімію, тобто загальність смислу».

Подібним чином ми можемо взяти семантичні правила для штучної мови і зробити потрібні висловлювання в ній аналітичними. Однак, на жаль, це не розкриє природи аналітичності. «Ми розуміємо, яким ви­словлюванням правила приписують аналітичність, але не розуміємо,

∙∙ 150 ∙*-» __ *-»

що саме ці правила їм приписують», - висловлював свій наступний аргумент В. Куайн.

У прагненні знайти «ключ» до характеристик «синонімії» для проя­снення аналітичності суджень другого класу можна прийняти «лекси­кографічне формування», взяте із словника. Лексикографія - це емпі­рична наука, і якщо вона ототожнює «холостого» з «неодруженим чоловіком», то лише завдяки вірі в синонімічний зв’язок цих двох лінг­вістичних форм. Однак передбачувана синонімія повинна бути доведе­на і уточнена лінгвістичними способами використання. Якщо дефініція не являє собою лексикографічної реєстрації синонімії, то її не можна використовувати в якості обгрунтування. Те саме можна сказати і про експлікативні дефініції, мета яких - виявити «очищений» смисл. Така експлікація, навіть якщо вона не зовсім проста і очищена, все ж засно­вується на інших, попередніх синоніміях. Звісно існують «чисті» дефі­ніції, J експліційні конвенції, які «вводять нові символи для скорочен­ня», однак у всіх інших випадках дефініція спирається на синомію, замість того, щоб пояснити її.

Таким чином, поняття «синонімії» і «аналітичності» не вдається ви­значити належно і переконливо. У результаті все, що a priori здається зрозумілим, насправді не є очевидним, і між аналітичними та синтетич­ними судженнями не існує чітко визначеної демаркаційної лінії. Якщо ж визнавати її існування, то це означає підтримувати позаемпіричну до­гму емпіриків, що постає метафізичним моментом віри. Варто зазначи­ти, що саме проти догми емпіризму і вибудовує свою аргументацію В. Куайн.

Можливо, відповіді на питання про те, чим постає смисл, потрібно шукати в другій догмі, визначеній В. Куайном. Вона являє собою реду- кціонізм: переконання, що кожне значуще висловлювання еквівалентне певній логічній конструкції з термінів, що вказують на безпосередній досвід. Ця догма стверджує, що «кожне осмислене судження може пе­реводитися в судження (істинне або хибне) про безпосередній ДОС­від». У такому формулюванні радикальний редукціонізм прирівню­ється до теорії «верифікації», згідно з якою, смисл судження полягає в методі, за допомогою якого ми щось стверджуємо або заперечуємо. Цю теорію часто приписують засновнику прагматизму Ч. Пірсу, який також є одним з основних фундаторів філософії логічного емпіризму. Згідно з цим підходом, «смисл висловлювання - це метод його емпіричного під­твердження або не підтвердження»¹⁵³.

Про вплив цієї доктрини на філософію, логіку в цілому і зокрема на розуміння природи науки вже говорилося в попередньому розділі. Її значення зберігається і до нашого часу, оскільки відповідно до позицій логіки, існує істотна відмінність між постулюванням таких сутностей, як, наприклад, з одного боку, «фотон» і «квантовий перехід», а з іншо­го - «боги» і «відьми». Якби цієї відмінності не було, то неможливо бу­ло б говорити про об’єктивність науки. А полягає ця відмінність в тому, що емпіричне значення терміну «фотон» гарантується можливістю гі­потез, у яких фотони постулюються як сутності, можуть підтверджува­тися або спростовуватися. Однак логічні емпірики переконалися, що вимога підтвердження, згідно з якою, теорія, що оцінюється за допомо­гою дедуктивного виведення і перевірки її наслідків, не може бути за­доволена в своєму безпосередньому вигляді. Такий висновок змусив логічних емпіриків шукати інші аргументи встановлення зв’язку між теорією і досвідом (правила відповідності, часткова інтерпретація то­що). Однак насамкінець було визнано, що «чіткої межі між теоретич-

• ∙ z X 154

ним і емпіричним (чуттєвим) провести неможливо».

Наразі усі погоджуються з тим, що факти задаються самою теорією. Аналіз ролі аргументації В. Куайна в спростуванні логічного емпіризму належить Ф. Cynucy, який в роботі «Структура наукових теорій» також пропонує нову інтерпретацію природи наукового знання, а також ре­зюмує запропоновані альтернативи в працях С. Тулміна, К. Поппера, T Куна та інших.¹⁵⁵ Проте принцип «підтвердження» (незважаючи на критику В. Куайна), залишається визначальним елементом для форму­лювання таких понять, як «гіпотеза», «теорія», «операціональне визна­чення», і використовуються соціальними теоретиками, що прагнуть за­стосовувати метод «справжньої науки». Однак, відповідно до верифікаційної теорії, «ціннісні судження» не є «когнітивно осмисле­ними». Іншими словами, вони не можуть бути ні істинними, ні хибни­ми, що в найбільш ясній формі було сформульовано в книзі А. Айєра «Мова, істина і логіка».¹⁵⁶

Таким чином, теорія «верифікації» передбачає, що «твердження є синонімічними, якщо і лише якщо для їх емпіричного підтвердження використовується один і той же метод»¹⁵⁷. Тому дві догми емпіризму насправді зводяться до однієї. Однак на основі цього постає нова про­блема: у чому полягає природа відношення між міркуванням і досві­дом, на основі якого висловлювання (речення) підтверджується або спростовується? Створюється враження, що істина залежить як від мо­ви, так і від позамовного факту. На основі цього В. Куайн намагається довести, що «істинність висловлювання певним чином розкладається на лінгвістичний компонент і компонент актуальний»¹⁵⁸. Однак чи можна здійснити подібний розклад?

В аргументації В. Куайна здійснення Р. Карнапом «радикального редукціонізму» вважається невдалим, причому ця невдача має принци­повий характер. Безвідносно до того, можливо чи неможливо редукува­ти (перевести) певне твердження в твердження про «чуттєві дані як чуттєві події» або «чуттєві дані як чуттєві якості», сформульоване у ви­користовуваній Р. Карнапом штучній мові, подібну редукцію провести неможливо для тверджень і характеристик про фізичні об’єкти. На дум­ку В. Куайна, мова Р. Карнапа була занадто «бідною» (хоча не всі логі­ки і філософи так вважають). При цьому В. Куайн стверджує, що навіть за відмови від такої аскетичної програми «догма редукціонізму зберіга­ється в припущенні, що кожне висловлювання, взяте в ізоляції від своїх побратимів, взагалі може допускати підтвердження або непідтверджен- ня». Саме ця теза є основоположною.

У результаті проведеної системної критики «догм емпіризму» В. Куайн пропонує своє бачення «емпіризму без догм». Він аргументує його наступну картину, згідно з якою, вся сукупність наших т. зв. «знань або переконань», починаючи від випадкових фактів географії та історії, а закінчуючи найбільш глибокими законами атомної фізики або навіть чистої математики і логіки, - це споруда, створена людиною, яка лише краями дотична до досвіду. Якщо говорити образно, то вся суку­пність науки подібна «силовому полю», помежовими умовами якого постає досвід. Переоцінка одних висловлювань призводить до переоці­нки інших через їхні логічні взаємозв’язки. Логічні закони просто пос­тають подальшими висловлюваннями системи, наступними елементами поля. «Але поле в цілому не визначено своїми помежовими умовами, досвідом, оскільки є досить широкий вибір відносно того, які вислов­лювання потрібно переоцінити на основі будь-якого одиничного супе­речливого досвіду. Жодний окремий досвід не пов’язано з певними окремими висловлюваннями всередині поля, що, з міркувань рівноваги, впливає на поле як ціле»¹⁶⁰. Розгляд знання як «холістського» було сприйнято низкою логіків і філософів і зумовило подальшу дослідниць­ку програму самого В. Куайна.

Програма В. Куайна - це досягнення чіткості і ясності знання за до­помогою застосування формальних методів, хоча вона і тримає критич­ну позицію щодо його філософії в цілому, але сприяє визначенню його позиції. На основі тези Ф. Брентано про неможливість зведення інтен- сіональних ідіом (схожої з аргументом «невизначеності перекладу»), В. Куайн вважає, що потрібно враховувати «демонстрацію неусувності інтенціональних ідіом і важливості самої науки, яка займалась би інте- нцією, або враховувати в якості демонстрації безпідставність інтенціо­нальних ідіом і беззмістовність такої науки»¹⁶¹. Введення в мову інтен- сіональних ідіом вимагає «біфуркації в канонічному записуванні»¹⁶². Розгляд того, чому ця проблема виникає, вимагає «заглиблення в логіч­ну аргументацію». У результаті стає зрозумілою основна теза: мова вираховування предикатів з додаванням знаку тотожності є дієвим ін­струментом для аналізу і прояснення. Таким чином, «зведення до кано­нічної форми» насправді є перекладом звичайної англійської мови в найбільш «економну» схему, виражену в екстенсіональній мові вирахо­вування предикатів.

Існують ще два додаткових критичних аргументи. По-перше, «в ці­лому канонічні системи як логічні записи найкраще розглядати не як закінчені символічні системи для міркування на спеціальні теми (такі, як фізична теорія), але як часткові символічні системи для дискурсу на всі теми». По-друге, «максима обмеженого аналізу: показуй не більше логічної структури, ніж видається корисним для застосовуваної дедук­ції або дослідження іншого виду».¹⁶⁴ Дійсно, у результаті пошук «най­більш простого і ясного всезагального зразка канонічної символіки не варто відокремлювати від пошуку помежових категорій - опису най­більш загальних рис реальності», - підсумовує В. Куайн.

Такі філософські переконання В. Куайна сприяли як прискоренню, так і отриманню проведення ним подальшого наукового пошуку. Так, використовуючи «канонічну схему», він міг аргументувати необхід­ність вирішення проблеми «існування»: «існувати означає бути смис­лом з’єднуючої перемінної»; «існування - це те, що виражає квантор існування. Речі, які є F, існують, якщо і лише якщо (3_x) F_x»¹⁶⁶. Відпові­дно, ми можемо визначити, чи існують класи, числа або вомбати, пере­віривши, чи є дані передбачувані об’єкти смислами поєднаних пере­мінних. Зрозуміло, говорити, що «речі, які є F, існують, якщо і лише якщо (3_x) F_x... так само даремно, як і безумовно, оскільки саме так пер­вісно пояснюється символічний кванторний запис (за допомогою реку- рсії до «початкової мови»). З іншого боку, ми маємо «факт, який поля­гає у тому, що вимагати експлікації існування в більш простих термінах є нерозумним»¹⁶⁷. Запропоноване дослідження, скоріше, є найбільш простим, хоча логіко-філософський підхід може вимагати більшого.

Таким чином, існувати означає бути смислом «сполученої перемін­ної»¹⁶⁸. Поведінка людини не може обійтися без уваги до того, що ви­знається існуючим. Що саме визначається існуючим? Спрощуючи ар­гументацію В. Куайна, але зберігаючи її істотні моменти, варто звернутися до пропозиціональної функції «х є р». Існуючим визнається лише такий «х», який задовольняє положення «х є р». Отже, існувати - означає бути смислом «пов’язаної перемінної». Такий висновок коор­динує з «логікою предикатів, у якій використовуються квантори, зок­рема квантор всезагальності. Усі наукові закони можна записати в ква- игорному вигляді». Отже, у науці у ролі існуючих приймаються не будь-які об’єкти, а лише ті, що виступають смислами і значеннями вве­дених ними перемінних.

Це дослідження має і певні обмеження: інтенсіональні ідіоми не уз­годжуються з принципом екстенсіональності, однак В. Куайн наполя­гає, що відмова від них не буде мати катастрофічних наслідків. Оскіль­ки «ми описуємо істинну і помежову структуру реальності, - доводить мислитель, - канонічна схема для нас буде аскетичною схемою, що не знає жодних ланок, окрім прямих, і жодних пропозиціональних устано­вок, а лише фізичну будову і поведінку організмів»¹⁷⁰. У результаті значна частина проведеного аналізу вимагає «перекладу» понять бу­денної мови на штучну мову вичислення предикатів.

Логіка вищенаведених міркувань В. Куайна зумовлює визначення ним своєї пізнавальної позиції, яка отримала назву «натуралістичної епістемології» (за аналогією до його впливової статті «Натуралізована епістемологія»). У ній В. Куайн стверджує, що «епістемологія має спра­ву з основами науки»¹⁷¹. Застосовуючи свою холістську концепцію і спираючись на питання, які пов’язані з дослідженням основ математи­ки, філософ намагається довести, що існують два види дослідження: «концептуальне», предметом якого є смисл, і «доктринальне», предме­том якого виступає істина. Якщо в доктринальній сфері, згідно з В. Куайном, з часів Д. Юма не було зроблено нічого нового, то в конце­птуальній сфері було досягнуто «певного прогресу».¹⁷²

На його думку, це насамперед пов’язано з творчістю Р. Карнапа, який, пояснюючи світ як «логічний конструкт», досяг найбільшого про­гресу в концептуальній сфері. Однак його проект зазнав невдачі, оскі­льки Р. Карнап прагнув до «раціональної реконструкції», тому будь-яка побудова «фізикалістського дискурсу» у термінах чуттєвого досвіду, логіки і теорії множин повинна була б вважатися задовільною настіль­ки, наскільки вона сприяла б успіху «фізикалістського дискурсу». Але якщо б Р. Карнапу «вдалося успішно здійснити цю вссоб’ємну побудо­ву, то...як би він міг стверджувати, чи є вона істинною?»¹⁷. З точки зору В. Куайна, у кожній мові (природній і штучній) існують аргумен­ти, за допомогою яких вирішуються питання референції, існування та істини.

Окрім них потенційно існують також інші аргументи, що додатково проблематизує цю ситуацію. Для вирішення цієї проблеми В. Куайн пропонує свої аргументи, які одразу приводять його до натуралістич­ної епістемології, варіант якої мислитель репрезентує так: «Однак до чого вся ця творча реконструкція, всі ці вимисли? Стимуляція чуттєвих рецепторів - це ті єдині емпіричні дані, з якими змушений мати справу той, хто намагається отримати картину світу. Чому б просто не розгля­нути, як це облаштування насправді відбувається? Чому б не звернути­ся до психології? Така капітуляція епістемології перед психологією від­кидалася насамперед як циркуляція міркування. Якщо метою епістемології є обґрунтування основ емпіричної науки, то він не може використовувати психологію, так само як і іншу емпіричну науку для такого обґрунтування. Однак така вимогливість стосовно логічного круга втрачає будь-який смисл, якщо ми залишили надію вивести науку

• 174

зі спостереження».

Із наведеного міркування, так само як і з куайнівського розгляду ре­лятивістського регресу, не так просто зрозуміти, як саме відмова від прагнення «вивести теорії зі спостережень» покладає край сумнівам ві­дносно логічного круга. У результаті такої аргументації виходить, що невдача емпіричної програми з переведення мови науки на мову «логі­ки, термінів спостереження і теорії множин», а також встановлення пе­вного роду редукції, що не проводила б елімінацію, означає «відмови­тися від останньої переваги, якою володіла б раціональна реконструкція порівняно зі звичайною психологією»¹⁷⁵.

Така «натуралістична епістемологія» заперечує старі фундаменталі- стські претензії зрозуміти всі процеси пізнання і способи пристосуван­ня до світу. Епістемологія, з точки зору В. Куайна, може стати на чолі психології як природної науки. Натуралізована епістемологія вивчає природні феномени і людський організм. Когнітивні процеси вивча­ються з позиції способу отримання інформації нашими рецепторами і того, як вона обробляється мозком.

Під час доведення, що натуралістична епістемологія в новому образі включена в природну науку як «розділ психології», В. Куайн вводить аргумент «природного феномену», під яким розуміється фізичний люд­ський суб'єкт... «Цей людський суб’єкт являє собою експериментально контрольований вхід (наприклад, певну модель випромінювання певної частоти) і через деякий час суб'єкт видає на виході опис зовнішнього трьохвимірного світу в його розвитку... Це робиться для того, щоб по­бачити, як дані відносяться до теорії і як певні теорії природи перева­жають наявні дані»¹⁷⁶.

Якщо такий проект розглядати як суто науковий, то все одно немо­жливо не вказати на те, що в цій науковій програмі відсутня будь-яка згадка інтенціональної або соціальної складової знання. Неможливо за­перечувати те, що люди в усіх ситуаціях будують симетричні співвід­ношення із зовнішнім світом, із тією реальністю, що постає джерелом всього нашого простого чуттєвого сприйняття. Виникає думка: для то­го, щоб дійти до понять і вірувань, потрібно «щось значно більше, ніж нейрофізіологічна психологія»¹⁷⁷. Однак, відповідно до аргументів са­мого В. Куайна, не існує причини вірити в те, що всі ці мови можуть перекладатися в єдину мову, яка постає ізоморфною реальністю, і у якій все, нарешті, подано правильно.

Враховуючи складність і певну суперечливість аргументації В. Куайна, Дж. Реале і Д. Антісері вважають, що його епістемологію можна узагальнити у таких положеннях: субдетермінація теорії з боку логіки і досвіду (тобто неможливість всіх фактичних очевидностей і ло­гічних аргументів підтвердити або спростувати теорію остаточно); ідея, що дві суперечливі теорії можуть продемонструвати однакову фактич­ну очевидність; переконання в тому, що завдяки концептуальній схемі можна передбачити майбутній досвід у контексті досвіду минулого; думка про те, що не можна співставляти дві теорії з неконцептуалізова- ною реальністю; акцент на гіпотетико-дедуктивному методі; прийняття двох кардинальних принципів емпіризму. Отже, «по-перше, кожна нау­кова очевидність є сенсорною очевидністю; по-друге, прийняття слове­сних сигніфікатів засновується на сенсорній очевидності, а також кри­тика редукціонізму і аналітико-синтетичного розподілу».

Важливе місце в міркуваннях В. Куайна посідає проблема обгрунту­вання «об’єктивності науки». Праця мислителя під назвою «Пошук іс­тини» розпочинається з розділу, що називається «Основи». Це логічний термін, який означає те, що може розглядатися як основа на користь (або проти) певного вірування навіть тоді, коли мрія логічного емпірика про індуктивну логіку залишиться нездійсненною. Емпіризм вимагає, щоб віра засновувалась на «пропозиціях спостереження». Для В. Куайна «пропозиція спостереження є способом вербалізації передба­чення, за допомогою якого перевіряється теорія...», а також «пропози­ція спостереження є пропозицією випадку (що в одних ситуаціях може бу­ти істинною, а в інших - хибною), відносно якої користувачі мови можуть одразу прийти до згоди, якщо стали свідками відповідної ситуації»¹⁷⁹.

У ситуації, коли теорія диктує спостереження (емпірію) В. Куайн не бачить реальної складності. «У певному розумінні навіть найпростіші пропозиції спостереження диктуються теорією. Але будучи зумовле­ною стимульними ситуаціями, пропозиція спостереження вільна від те­орії; однак будучи розглянутою аналітично, тобто слово за словом, вона є продиктованою теорією». Те саме є істинним і стосовно інших склад­них пропозицій спостереження, які санкціонуються цілими спільнота­ми. «їх відрізняє. все та ж голофрастична асоціація з фіксованим діа­пазоном чуттєвих стимуляцій, безвідносно до того способу, за допомогою якого ці стимуляції могли б бути отримані»¹⁸⁰.

У подібній ситуації складним не постає і холізм. Зберігається умова, згідно з якою, перевірка гіпотези засновується на «логічному відно­шенні імплікації». Однак у цього аргументу є дві сторони. З першої, те­оретичної сторони, у нас в запасі завжди є теорія, що приймається, а та­кож гіпотеза. За допомогою цієї комбінації здійснюється імплікація. Завдяки другій стороні, що пов’язана зі спостереженням, ми володіємо узагальненням, яке полягає в тому, що експериментатор може здійсню­вати безпосередню перевірку. «Узагальнення, складене подібним чином з даних спостереження - “коли є це, відбувається те” - я називаю кате­горією спостереження (observational categorical)»¹⁸¹, - зазначав В. Куайн. Холізм підтверджує, що хибність категорії спостереження не по­стає остаточним спростуванням гіпотези. Для досягнення об’єктивності ми відкидаємо ту гіпотезу, яка здається найбільш «підозрілою», прагнучи при цьому максимально уникнути спотворень. Після того, як ми «розсі­яли» таким чином імплікацію, то починаємо відслідковувати класи пропозицій, які імплікують «відкинуті нами вірування допоки не буде

^{x 7} *^z 182 *^{z x} *^z *^z

досягнуто спільної узгодженості».

Захищаючи науку від помилок, В. Куайн зазначав, що він, як «про­фесійний фізик», вважає науку в «широкому» розумінні континуумом, який «простягається», з одного боку, від історії та інженерії до філосо­фії і «чистої математики», з іншого. Фізик говорить про електрони, ма­тематик - про нескінченну серію числових множин, а філософ - про те, які типи речей становлять у комплексі світову систему.

Водночас В. Куайн відкидав давні метафізичні питання, вважаючи їх такими, що не можуть бути раціонально осмисленими (чому існує світ і як починалося життя?). Це проблеми зі сфери фізики, астрономії і біо­логії. Однак учений вважав, що будь-яка відповідь відносно смислу Всесвіту і життя буде позбавлена смислу. В аргументації В. Куайна до­цільно виокремити два класи законних проблем: онтологічні і предика­тивні. «Перші - це загальні питання про те, які є типи речей і в чому полягає поняття “існувати”. Другі - це предикативні питання про те, яким типам речей після осмислення приписувати існування. До існую­чого і його осмислення ми можемо прийти лише за допомогою науки в

183 широкому розумінні цього слова».

У своїх міркуваннях В. Куайн обґрунтовував тезу, що дані експери­ментів враховуються в процесі поступової трансформації науки в ціло­му. Ця теза є результатом обраної ним версії холізму, в якій наука ви­ступає обширною цілісністю, здатною переробити нові порції знання у кожній своїй сфері. Це підтверджує аргументація В. Куайном власного кредо: «Що стосується мене, то я, як професійний фізик, вірю у фізичні об’єкти, а не в гомерівських богів, а тому вважаю науковою помилкою вірити інакше. Але з точки зору епістемологічної опори, фізичні об’єкти і боги розрізняються лише за степенем, а не за природою. Оби­два види сутностей входять в нашу концепцію лише у ролі культурних постулатів. Міф про фізичні об’єкти епістемологічно є кращим за біль­шість інших тим, що він зміг довести більшу ефективність, ніж інші міфи в якості інструменту для розроблення керованої структури в по­тоці досвіду»¹⁸⁴. Це кредо визначає всю філософську позицію автора і логіку його аргументації.

Таким чином, в реалізації методології лінгвістичного прагматизму В. Куайн досліджує проблему референції, аргументуючи її проблемати-

чність. Стверджуючи, що фундаментальними елементами семантики є не слова, а речення, він робить висновок, що значення і смисл слів за­лежать від смислу речень. Особливого значення заслуговує аргумента­ція стосовно вирішення проблеми існування. Аргументуючи принцип онтологічної відносності, В. Куайн обґрунтовує визначеність онтології, по-перше, конкретною теорією, по-друге, способом переведення осно­воположної теорії в іншу. Заслуговує уваги концепція невизначеності перекладу і заперечення аналітичних речень (положень). Хоча В. Куайн не шукає для науки «основи», однак, навіть враховуючи його критику аналітичності та верифікаційної теорії смислу, його розуміння науки узгоджується з образом, створеним логічними емпіриками. Важливим результатом досліджень мислителя став холізм. У цілому оригіналь­ність філософії В. Куайна зумовила систему його аргументації, на осно­ві якої вибудувалися основи нової логіко-філософської теорії.